Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

Ітело переклав, і тоді цариця нахилилася вперед, легенько схитнувшись своїм гладким тілом, усміхнулася й заговорила.

– Вона казати, і їй приємно дивитись на вас.

– Невже справді? – Я аж засяяв від задоволення. – Це просто дивовижно. Це для мене знаменна мить. Я почуваю себе на сьомому небі. Бути тут – для мене велике щастя. – Забравши руку від Мталби, я обняв нею принца й радісно закивав головою, бо мене опанувало натхнення, а моє серце переповнилося почуттями. – Не сумнівайтеся, насправді ви дужчий за мене, – сказав я до принца. – Я, звичайно, чоловік міцний, але моя сила – це не та сила, вона – брутальна, бо я відчайдух. Тоді як ви дужий по-справжньому, просто дужий.

Зворушений моїми словами, принц почав був заперечувати, але я правив своєї:

– Ви просто повірте моєму слову. Бо якби я спробував розтлумачити вам усе до дрібниць, минув би не один місяць, поки до вас дійшов би бодай проблиск того, що я справді почуваю. Моя душа – наче ломбард. Я хочу сказати, вона переповнена всіляким мотлохом: і гріховними втіхами, й старими кларнетами, й фотокамерами, й посіченим міллю хутром. Але, – провадив я, – не варто про це розводитися. Я лише намагаюся розповісти вам, як я себе почуваю тут, серед вашого племені. Ви з біса чудові, ви просто пречудові люди, і я вибавлю вас від триклятих жаб, навіть якби для цього мені довелося накласти головою.

Вони всі побачили, що я зворушений, і чоловіки засвистіли крізь пальці, розтягуючи роти, мов сатири, але їхній свист звучав лагідно, мелодійно.

– Моя тітка питати, чого ви просити, шановний гостю?

– Справді? Та це ж чудово. Для початку спитайте в неї, яким вона мене бачить, бо мені дуже важко пояснити їй, хто я такий.

Ітело переклав моє запитання, і Віллатале вигнула брови тим плавним порухом, притаманним усім арнюям, що відкривав усю півкулю ока з блискучою зіницею, в якій відбивалося щире прагнення зрозуміти, чого я хочу, тоді як друге, затягнуте більмом, хоч і сліпе, виражало гумор, і, здавалося, вона підморгує мені підморгуванням, яке мало закарбуватися в моїй уяві на все життя. Це більмо, ця зачинена біла віконниця, було для мене також ніби символом її внутрішньої духовної снаги. Віллатале заговорила – повільно, не відводячи від мене пильного погляду, – і її притулені до стегна, яке через її опасистість здавалося коротшим, ніж було насправді, пальці ворушилися, мовби читали текст за системою Брайля. Ітело перекладав:

– У вас відкрита душа. І рушчий характер. (Усе правильно, я згоден.) Ваша голова переповнена думок. Ви почасти прилучені до сумутності, вона у вас на споді. (Добре, добре!) Ви любите гострі…

Минуло кілька секунд, поки Ітело підшукував потрібне слово, а я стояв, увесь перетворившись на дух – посеред строкатого натовпу придворних, забарвленого в малинові й чорні тони; земля в них під ногами здавалася золотом, гілля кущів було брунатне й пахло корицею – мабуть, воно палко жадало почути, який присуд винесе мені мудрість старої цариці.

– … від-чуття…

Я згідно кивнув головою, а Віллатале заговорила далі.

– Ще скажу… – перекладав її слова принц. – Вам дуже гірко, ох, як вам гірко, шановний гостю Гендерсоне! Ваше серце несамовито гавкає.

– Усе слушно, – погодився я. – Воно в мене гавкає всіма трьома пащами, як ото Цербер, охоронець пекла. Але чому воно гавкає?

Дослухаючись до царициної мови, Ітело аж навшпиньки зіп’явся; здавалося, він украй приголомшений, довідавшись, із яким суб’єктом качався на маті, відбуваючи традиційну церемонію знайомства.

– Бо ви оскаженіти, – переклав він.

– Правда, правда, – підтвердив я. – Ця жінка має дар провидіння. – І я став заохочувати її: – Скажіть мені все, царице! Я хочу знати істину. І не треба мене жаліти.

– Ви страждати, – переклав Ітело, і Мталба співчутливо взяла мене за руку.

– Атож, звичайно, страждаю.

– Вона казати тепер, шановний гостю Гендерсоне, що ви дуже витривалий, на це вказувати ваші розміри, а надто ваш ніс.

Мої очі були широко розплющені й сумні, коли я обмацував рукою своє обличчя. Краса, звичайно, не триває вічно.

– Колись я був непоганий із себе, – сказав я, – але саме завдяки своєму носу я можу обнюхати весь світ. Цей ніс перейшов до мене від засновника нашого роду, голландського ковбасника, який згодом став найбезсовіснішим капіталістом у Америці.

– Ви пробачити цариці. Вона вас любити і казати, що їй не хотітися вас засмутити.

– А я вже й так досить засмучений. Але я прийшов сюди, ваша високосте, не для того, щоб вислуховувати хвалу, тому не стримуйте її. Я хочу почути щиру правду.

Жінка, прилучена до сумутності, знову заговорила, розтягуючи слова й пильно озираючи мене своїм однооким замріяним поглядом.

– Що вона каже, що вона каже?

– Вона каже, їй би хотілося зрозуміти, чому ви до нас прийшли, шановний гостю. Вона знати, ви перетнути гори й довгий час іти пішки. Ви вже не молодий, шановний гостю Гендерсоне. Ви важити, мабуть, кілограмів півтораста; ваше обличчя помальоване різними барвами. Ви збудований, як старий паротяг. Ви дуже сильний, я це знати, я це не заперечувати. Але на вас забагато тіла, ви як величезний пам’ятник…

Я слухав, і його слова завдавали мені пекучого болю. Очі в мене посмикувались, і зморшки навколо них тремтіли. Нарешті я зітхнув і промовив:

– Дякую за відвертість. Я знаю, це видається дивним, що я пройшов зі своїм провідником такий довгий шлях через пустелю. Будь ласка, перекажіть цариці, що я зробив це заради свого здоров’я.

Моя відповідь здивувала Ітело, і від несподіванки він засміявся.

– Я знаю, на хворого я не схожий, – сказав я. – І здається безглуздим, що такий страхопуд, як я, піклується про себе чи про своє здоров’я. Але так воно є. О, яка це ганьба – належати до людського роду! Тебе обсідають усілякі дивні недуги. І тільки тому, що ти людина, а не з якихось інших причин. Не встигаєш і озирнутись, як роки минають, і ти вже нічим не відрізняєшся від