Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

про те, що повинна і чого не повинна робити людина, але я не певен, чи відомо їй, куди тече Ніл: з півдня на північ чи з півночі на південь. Тому я був певний, що така жінка, як Віллатале, не стане розпитувати, звідки прийшла людина, лише для того, щоб їй відповіли назвою континенту. Отже, я стояв і міркував, як мені їй відповісти, – насуплений, замислений, з обвислим животом (роздряпаним до крові під теніскою після боротьби з Ітело), мружачи майже заплющені очі. А моє обличчя, мушу вам нагадати, – це не звичайне собі обличчя, а щось подібне до недобудованої церкви. Я усвідомлював, що жінки відривають немовлят від цицьки, аби підняти їх високо вгору й показати їм цей дивовижний предмет. А що природа в Африці виявляє себе в крайніх формах, то, гадаю, вони цілком щиро захоплювалися моєю незвичайною зовнішністю. Немовлята голосно верещали, обурені тим, що в них видерли з рота цицьку, – вони нагадали мені про підкидька з Данбері, якого принесла додому моя шалапутна донька Райсі. Цей спогад подіяв на мене гнітюче, і мене опанували ті самі гіркі почуття, які опановували мене щоразу, коли я починав думати про своє місце в житті. Безліч фактів зринуло в моїй свідомості, груди здавило болем. Хто, хто я такий? Мільйонер, що знічев’я подався в мандри. Брутальний егоїст, який блукає по світу. Людина, котра покинула батьківщину, засновану її предками. Суб’єкт, чиє серце волає, мов навіжене: «Я хочу, хочу!» Тип, який з розпачу приохотився до скрипки, марно силкуючись видобути із струн ангельські звуки. Невдаха, що заповзявся пробудити свій дух від сну чи просто від отупіння. То що я міг сказати цій старій цариці в лев’ячій шкурі й у пластиковому плащі (бо вона надягла його і застебнула на всі ґудзики)? Що я знехтував даровані мені блага й вирушив у мандри шукати розради? Чи що я десь вичитав про одвічне прощення гріхів, але з притаманною мені недбалістю загубив ту книжку? Я сказав сам собі: «Гендерсоне, ти повинен відповісти цій жінці. Вона чекає. Як і що ти зможеш їй відповісти?» І я знову повернувся до початку. Знову запитав себе: «Хто ти такий?» І знову мусив собі признатися: ні, я не знаю, з чого почати.

Але вона побачила, що я спохмурнів і стою мовчки, хоча було очевидно, що я не з тих, хто звик ніяковіти або лазити по слово до кишені, і змінила тему розмови. Вона нарешті зрозуміла, що плащ виготовлено з водонепроникного матеріалу, тому підкликала одну зі своїх довгошиїх дружин і звеліла їй плюнути на рукав, розтерти плювок пальцем, а тоді помацати зсередини. Вона щиро здивувалася і всім стала показувати, яке це диво, слинячи пальця та прикладаючи його до рукава. І знову вони заспівали: «Аху!» – і засвистіли крізь пальці, й заплескали в долоні, і Віллатале знову мене обняла. Моє обличчя вдруге занурилося в її живіт, мов у шафранову подушку, прикрашену вузлом із лев’ячої лапи та хвоста, м’яку й податливу, і я знову відчув, як струменить звідти таємна сила. Я не міг помилитися. І я подумав (уже не вперше): «Ось та хвилина, коли пробудився мій дух». А тим часом атлетично збудовані чоловіки мелодійно свистіли, розтягуючи губи, мов сатири (нічим іншим на сатирів вони не скидалися). І жінки все плескали в долоні, мовби грали в м’яча, і навіть коліна згинали так, як згинає їх жінка, коли ловить м’яч.

Отже, мої перші враження від зустрічі з плем’ям арнюїв були якнайкращі; я відчував, що пожити серед цих людей буде приємно й корисно. На мені вже відбився їхній благодійний вплив, можете мені повірити. І я хотів зробити їм якусь послугу, хотів палко й розпачливо. «Ех, чому я не лікар, – подумалося мені. – Тоді я принаймні прооперував би Віллатале око». О, я добре знаю, що то за операція – видалення катаракти, і не мав наміру спробувати. Але я відчув пекучий сором від того, що не був лікарем, – а може, через те, що пройшов таку довгу дорогу, а користі з мене катма. Якого високого розвитку мала досягти цивілізація, як винахідливо мали взаємодіяти її механізми, щоб так швидко й так далеко закинути людину вглиб Африки! А з’ясувалося – це не та людина! І вкотре уже я спізнав відчуття, що я захопив у житті не своє місце, що воно призначалося для когось іншого. Хоча з мого боку, гадаю, було безглуздо нарікати, що я не лікар, бо, зрештою, чимало лікарів – нікчеми, траплялися мені серед них і пройдисвіти та шахраї. Але насамперед я думав про свого дитячого кумира, про сера Вілфреда Гренфелла Лабрадорського.

Ще п’ятдесят років тому, коли я, сидячи на задньому ганку, зачитувався його книжками, я присягнувся, що стану лікарем-місіонером. Це нелегка праця, але труд і страждання – найкращий засіб пробудити свій дух. З давніх-давен існує погляд, що таким засобом може бути й любов. Хай там як, а тоді мені подумалося, що до арнюїв могла б заблукати й куди корисніша для них особа, ніж я, бо, незважаючи на теплий прийом з боку жінок-сумут, я почував себе препогано. І пригадалася мені одна розмова з Лілі. Я в неї запитав: «Люба, як ти гадаєш, мені не пізно вивчитися на лікаря?» (Хоча вона не з тих жінок, які добре тямлять у таких практичних ділах.) І вона мені відповіла: «Звичайно ж, ні, любий. Це ніколи не пізно. Ти можеш прожити й до ста років». До такого висновку легко було прийти людині, що вірила в мою незнищенність (у те, що мене «нічим не вб’єш»). Ну, а я сказав їй так: «Авжеж, доведеться прожити не менше, щоб не змарнувати зусиль. Адже практикувати я почну аж у шістдесят три роки, в тому віці, коли люди нормальні вже йдуть на пенсію. Але, зрештою, з такими людьми в мене немає нічого спільного, бо йти на пенсію я не маю звідки. Проте й сподіватися на те, що я проживу п’ять або шість життів, у мене теж немає підстав. Адже більше половини тих людей, котрих я знав замолоду, вже подалися на той світ, а я, сама бачиш, ще тільки починаю планувати своє майбутнє. Відійшли й тварини, яких я держав. А всім відомо, що після того, як людина змінює в своєму житті шістьох або сімох собак, надходить і її черга. Тож чи є мені сенс думати про підручники та