Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон
Радість триває лише до коридору; з кожним кроком, що віддаляє мене від яскравого вестибюля, моє свистіння стає непевнішим. Присутність Лакея змінила Блекгіт, довгі тіні та закути цього будинку населяють мою уяву сотнею способів жахливої смерті від рук цього чоловіка. Від кожного, бодай слабкого звуку моє перевантажене серце прискорює биття. На той час, коли я дістаюсь до своєї вітальні, я вже просякнув потом, у грудях щемить.
Зачинивши за собою двері, я роблю довгий полегшений видих. Якщо так і далі триватиме, цьому Лакеєві не треба буде вбивати мене, я до цього не доживу.
Моя вітальня дуже красива; над канапою та кріслом висить канделябр, у якому відблискує потужне полум'я в каміні. На столику стоять випивка, порізані фрукти, настоянки, цеберко з напіврозталим льодом. Поруч височить хиткий стос сендвічів з яловичиною, по краях яких стікає гірчиця. Мій шлунок прагне до їжі, але моє тіло на це нездатне.
Мені треба відпочити.
Крісло приймає мою вагу без радості, його ніжки гнуться від напруги. По вікнах стукотить дощ, небо темне, наче синець. Чи це ті самі краплини, що падали вчора, ті самі хмари? Чи кролики риють ті самі нори, полохаючи тих самих комах? Чи ті самі птахи літають тими самими шляхами, врізаються в ті самі вікна? Якщо це пастка, яка здобич варта її?
— Мені не завадить випити, — бурмочу я, потираючи скроні, в яких пульсує кров.
— Ось, тримай, — каже з-за моєї спини жіночий голос; з-за плеча з'являється келих у маленькій руці з кістлявими мозолястими пальцями.
Я намагаюся розвернутися, але Ревенкорта для цього забагато, а крісла замало.
Жінка нетерпляче хитає келихом, у якому дзеленчить лід.
— Випивати це треба до того, як лід розтане, — каже вона.
— Вибачте, але я боюсь пити те, що мені пропонує незнайома жінка, — кажу я.
Вона наближує губи до мого вуха, я відчуваю шиєю тепло її подиху.
— Але ж ми знайомі, — шепоче вона. — Я була в кареті з дворецьким. Мене звати Анна.
— Анна! — кажу я, намагаючись схопитися на ноги.
Її рука тисне на моє плече, наче ковадло, змушує мене знов опуститися на подушки.
— Не завдавай собі клопоту, на той час, коли ти підведешся, мене вже тут не буде, — каже вона. — Ми незабаром зустрінемося, але мені потрібно, щоб ти припинив шукати мене.
— Припинив шукати? Чому?
— Тому що шукаєш не тільки ти, — каже вона, трохи відійшовши. — Лакей теж шукає мене, і він знає, що ми діємо разом. Якщо ти продовжуватимеш свої пошуки, ти приведеш його прямісінько до мене. Поки мене не знайдено, ми обоє в безпеці, тож відклич своїх псів.
Я відчуваю, що вона віддаляється, кроки рухаються до дальніх дверей.
— Зачекай! — кричу я. — Ти знаєш, хто я або чому ми тут? Будь ласка, має бути щось таке, що ти можеш мені розповісти.
Вона зупиняється, замислившись над цим.
— Єдиним спогадом, з яким я прокинулась, було ім'я, — каже вона. — Думаю, воно твоє.
Мої пальці стискають підлокітники.
— Яке ім'я? — питаю я.
— Ейден Бішоп, — каже вона. — А тепер, коли я уважила твоє прохання, уваж моє. Припини шукати мене.
17
— Ейден Бішоп, — кажу я, смакуючи звучання. — Ейден… Бішоп. Ейден, Ейден, Ейден.
Я вже півгодини пробую різні комбінації, інтонації та подачі свого імені, сподіваючись виманити зі свого неслухняного розуму якісь спогади. Поки що єдине, чого мені вдалось цим досягти — в роті пересохло. Цей спосіб марнування часу приносить лише розчарування, але альтернатив у мене мало. Пів на другу настало й минуло, а я не отримав від Гелени Гардкасл жодного слова з поясненням її відсутності. Я викликав покоївку, щоб та покликала леді, але мене поставили до відома, що цього ранку хазяйку будинку ще ніхто не бачив. Ця бісова баба зникла.
Гірше за те: до мене не прийшли ні Канінгем, ні Меделін Обер, і хоча на візит служниці Івлін я майже не надіявся, Канінгем був відсутній уже кілька годин. Не можу навіть уявити, що може його затримувати, але моє терпіння закінчується. Нам треба так багато зробити, а часу на це залишилося так мало.
— Привіт, Сесіл! — каже хрипкий голос. — Гелена ще тут? Я чула, що ви зустрічаєтеся з нею.
У дверях стоїть загорнута у величезне червоне пальто літня пані; на голові в неї капелюх, ноги взуті в ґумові чоботи, які майже сягають її колін. Її щоки червоні від холоду, обличчя замерзло насупленим.
— Боюсь, я її не бачив, — кажу я. — Я досі чекаю її.
— Ти теж? Ця клята жінка мала зустрітися зі мною сьогодні вранці в садку, натомість я кілька годин тремтіла на лавці сама, — каже вона і крокує до вогню.
На ній так багато шарів тканини, що від єдиної іскри вона може спалахнути, як поховальне вогнище вікінга.
— Куди ж вона поділася? — каже вона, стягує з пальців рукавички й кидає їх на крісло, що стоїть поруч із моїм. — Тут, у Блекгіті, начебто, не так вже й багато розваг. Тобі налити?
— Я ще цей не допив, — кажу я й змахую до неї своїм келихом.
— Молодець. Мені спало на думку піти погуляти, але коли я повернулася, ніхто не відчиняв мені двері. Півгодини гупала по вікнах, але ніде немає жодного слуги. Можна подумати, що ми в Америці.
Графин взято з його підставки, по деревині стукають склянки. Лід дзенькає по склу, а потім тріщить, коли на нього ллється алкоголь. Чуються шипіння, сплеск, а потім ковток і довге задоволене зітхання старої пані.
— Інша справа, — каже вона, і новий цикл скляного дзенькання каже, що перша порція була лише для розігріву. — Я казала Гелені, що ця вечірка — жахлива ідея, але вона навіть чути про це не хотіла, а тепер подивися: Пітер ховається у сторожці, Майкл насолоджується компанією своїх нігтів, а Івлін грається в перевдягання. Кажу тобі, ця вечірка буде повним фіаско.
Тримаючи в руці келих, стара пані знову стає перед каміном. Скинувши з себе кілька шарів одягу, вона дивовижно зменшується, стають видними рожеві щоки, маленькі рожеві долоні, неслухняне пасмо сивого волосся на голові.
— А це що таке? — каже вона, беручи з камінної полиці білу картку. — Ти
