Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон
Він зневажливо пирхає на мене, наче ляпаса дає.
— Може ви й не Ревенкорт, але говорите так само, як він.
Ця несподівана ідея на мить відбирає мені мову. До цієї миті я припускав, що моя особистість — якою б вона не була — переносилася в нового носія наче монети в кишеню, але що як я помилявся?
Жодному з моїх попередніх носіїв не спала б навіть думка шантажувати Канінгема, не кажучи вже про реальне виконання цієї ідеї. Взагалі-то, згадуючи Себастьяна Белла, Роджера Коллінза, Дональда Девіса, а тепер і Ревенкорта, я бачу в їхній поведінці мало такого, що можна було би приписати одній особі. Може, це я корюся їхній волі, а не навпаки? Якщо так, мені слід пильнувати. Бути ув'язненим усередині цих людей — одне, але віддати себе всього їхнім побажанням — зовсім інше.
Мої думки перебиває Канінгем, який підпалює куточок листа запальничкою, яку дістав з кишені.
— Чого ви від мене хочете? — каже він жорстким безвиразним голосом, кидаючи запалений папір у камін.
— Для початку, чотири речі, — кажу я, рахуючи по своїх товстих пальцях. — По-перше, мені треба, щоб ви знайшли біля дороги, що веде до селища, старий колодязь. У тріщині в камені там буде схована записка. Прочитайте її, поверніть її на місце й розкажіть мені її вміст. Не баріться з цим, за годину її там уже не буде. По-друге, вам треба знайти той костюм чумного лікаря, про який я питав вас раніше. По-третє, я хочу, щоб ви розсипали навколо Блекгіту, наче конфеті, ім'я «Анна». Нехай усі знають, що лорд Ревенкорт шукає її. А ще я хочу, щоб ви представилися Себастьянові Беллу.
— Себастьянові Беллу, доктору?
— Саме йому.
— Навіщо?
— Я пам'ятаю, як я був Себастьяном Беллом, але не пам'ятаю вас, — кажу я. — Якщо ми це змінимо, це означатиме, що може бути змінене і щось інше.
— Смерть Івлін Гардкасл?
— Еге ж.
Канінгем робить довгий видих, а потім повертається лицем до мене. Він здається знесиленим, неначе наша розмова була пустелею, яку він перетинав кілька тижнів.
— Якщо я зроблю все це, я можу очікувати, що вміст листа залишиться між нами? — каже він, і на його обличчі радше сподівання, ніж розрахунок.
— Так, даю вам своє слово.
Я простягаю спітнілу руку.
— У такому разі я не маю іншого вибору, — каже він і міцно потискає її, лише на мить виказавши обличчям огиду.
Він спішно уходить; напевно, боїться, що отримає більше завдань, ніж може виконати. За його відсутності на мене наче сідає вогке повітря, воно просочує мій одяг і самого мене. Вирішивши, що бібліотека занадто безрадісна, щоб залишатися в ній, я важко підіймаюсь, спираючись на свою тростину.
Ідучи крізь кабінет, я прямую до приватної вітальні Ревенкорта, в якій маю намір розташуватися заздалегідь перед зустріччю з Геленою Гардкасл. Якщо вона планує цього вечора вбити Івлін, я маю відверто поговорити з нею.
В будинку тихо: чоловіки пішли полювати, а жінки випивають у Сонячній кімнаті. Навіть слуги зникли, поховалися під сходами й готують бал. Без них опустилася важка тиша, і єдиною моєю компанією є стукіт дощу по шибках — він вимагає, щоб його впустили всередину. Беллові не вистачало галасу, але Ревенкорта, який уміє добре помічати в людях зло, це мовчання радше освіжає. Це все одно як провітрити затхлу кімнату.
Мої роздуми порушують важкі кроки — повільні та навмисні, неначе хтось привертає мою увагу. Я дійшов уже до їдальні, де за довгим дубовим столом уважно стежать зі стін голови давно забитих тварин, шерсть яких вицвіла та вкрилася пилом. У цій кімнаті пусто, але кроки надходять наче звідусіль, вони передражнюють мою важку ходу.
Я завмираю, ціпенію на місці, чоло вкривається потом.
Кроки теж зупиняються.
Витерши лоб, я нервово дивлюся навколо, шкодуючи, що не маю Беллового канцелярського ножа. Закопаний у туші Ревенкорта, я почуваюся чоловіком, що волочить якір. Я не можу ні бігти, ні битися, а якби й міг — даремно махав би кулаками в повітрі. Крім мене тут немає нікого.
Після короткого вагання я продовжую йти, і ті примарні кроки теж ідуть. Я раптово зупиняюся, і вони теж зупиняються, а зі стін чується зловісне хихикання. Моє серце стукотить, волосся на руках стає сторч, мій жах жене мене до захисту вестибюля, який я бачу крізь двері вітальні. На цей час кроки вже не передражнюють мене, вони танцюють, а хихотіння, здається, лунає звідусіль.
Добігши до дверей, я важко дихаю, піт мене засліплює, я мчу так швидко, що ризикую перечепитися через власну тростину. Коли я досягаю вестибюля, сміх раптово припиняється, мене наздоганяє шепіт:
— Незабаром зустрінемося, кролику.
16
Минуло десять хвилин, той шепіт давно замовкнув, але викликаний ним жах досі відлунюється в мені. І річ навіть не стільки в самих словах, скільки в радості, з якою вони були сказані. Це попередження було авансом майбутніх крові та болю, і лише дурень не побачив би за ними Лакея.
Піднявши руку, я перевіряю, чи сильно вона тремтить, вирішую, що вже частково заспокоївся, і продовжую йти до своєї кімнати. Я зробив лише один або два кроки, коли чиєсь схлипування привертає мою увагу до дверей у задній частині вестибюля. Цілу хвилину я залишаюся на периферії, вдивляюся в темряву, підозрюючи пастку. Невже Лакей став би робити щось нове так швидко? Чи здатен він зображати такі жалісливі ковтання смутку, що я чую?
Співчуття змушує мене зробити обережний крок вперед, і я опиняюсь у вузькій галереї, прикрашеній родинними портретами Гардкаслів. На стінах в'януть цілі покоління, сучасні мешканці Блекгіту висять найближче до дверей. Леді Гелена Гардкасл велично сидить, біля неї стоїть її чоловік, вони обоє темноволосі та темноокі, красиво зарозумілі. Поруч висять портрети дітей: Івлін біля вікна, смикає край штори та спостерігає за чиїмось приїздом; Майкл закинув ногу на підлокітник крісла, в якому сидить, а на підлозі лежить кинута книжка. Схоже, йому нудно, він кипить від невикористаної енергії. У куті кожного портрета наляпаний підпис; Ґреґорі Ґолд, якщо я не помиляюсь. Спогади про побиття цим художником дворецького досі свіжі; я схопився міцніше за
