Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон

З кута кімнати знов чується схлип.

Вікон у галереї немає, лише масляні лампи горять; так темно, що мені доводиться примружитися, щоб побачити покоївку, яка сидить у тіні й плаче у мокру хусточку. Тактовність вимагає, щоб я наблизився тихо, але Ревенкорт не годиться для непомітних рухів. Мій ціпок стукає по підлозі, звуки мого дихання випереджають мене, оголошують про мою присутність. Побачивши мене, служниця схоплюється на ноги, її чепець розв'язується й з-під нього звільняється руде кучеряве волосся.

Я впізнаю її відразу. Це Люсі Гарпер, та сама покоївка, яку під час обіду вилаяв Тед Стенвін, та сама жінка, що провела мене на кухню, коли я прокинувся дворецьким. Спогад про ту доброту відлунює в мені, і слова, що вимовляє мій рот, формуються потоком співчуття.

— Пробач, Люсі, я не хотів налякати тебе, — кажу я.

— Ні, сер, це не… Мені не слід… — вона дивиться навколо, шукаючи порятунку, і через це грузне в етикеті ще сильніше.

— Я почув, як ти плачеш, — кажу я, намагаючись змусити лице співчутливо всміхнутися. Це важко робити чужим ротом, надто коли треба зрушити так багато плоті.

— О, сер, не треба… я сама винна. Я припустилася помилки під час обіду, — каже вона, витираючи останні сльози.

— Тед Стенвін повівся як мерзотник, — кажу я й дивуюсь тривозі, що з'явилася на її обличчі.

— Ні, сер, не треба так казати, — каже вона, здійнявши голос аж на октаву. — Тед, тобто пан Стенвін, добре ставився до нас, слуг. Він завжди добре до нас ставився. Просто він… Тепер він джентльмен, не можна, щоб його бачили…

Ще трохи, і вона знов заплаче.

— Я розумію, — квапно кажу я. — Він не хоче, щоб інші гості ставилися до нього як до слуги.

Її обличчя тоне в посмішці:

— Так, сер, саме так. Якби не Тед, Чарлі Карвера ніколи б не спіймали, але інші джентльмени досі дивляться на нього так, ніби він один з нас. Окрім лорда Гардкасла, той зве його містером Стенвіном.

— Ну що ж, якщо з тобою все добре… — кажу я, спантеличений гордістю в її голосі.

— Так, сер, усе добре, — наполягає вона й наважується підняти з підлоги свій чепець. — Мені треба повертатися, поки мене не почали шукати.

Вона робить крок до дверей, але не настільки швидко, щоб я не зупинив її питанням:

— Люсі, ви знаєте кого-небудь на ім'я Анна? — питаю я. — Я подумав, що вона може бути служницею.

— Анна? — вона зупиняється й глибоко замислюється. — Ні, сер, начебто не знаю.

— Хтось зі служниць поводиться дивно?

— Сер, ви не повірите, але ви вже третій, хто питає мене сьогодні про це, — каже вона, намотуючи на палець пасмо кучерявого волосся.

— Третій?

— Так, сер, лише годину тому пані Дербі спустилася в кухню й теж питалася про це. Як вона нас налякала! Щоб така шляхетна пані та спустилася до слуг — я ніколи про таке не чула.

Моя рука мимоволі стискає тростину. Ким би не була ця пані Дербі, вона поводиться дивно й ставить ті самі запитання, що і я. Можливо, я знайшов одного зі своїх конкурентів.

«Або ще одного носія».

Від такого припущення я червонію — знайомство Ревенкорта з жінками обмежується знанням про те, що вони існують. А думка про перетворення на жінку для нього має не більше глузду, ніж дихання водою.

— А що ви можете сказати мені про пані Дербі? — питаю я.

— Майже нічого, сер, — каже Люсі. — Стара пані, гострий язик. Мені вона сподобалася. Не знаю, чи це важливо, але також був один лакей. Зайшов через кілька хвилин після пані Дербі й спитав те саме: чи не поводиться хтось зі служниць дивно?

Моя рука стискає голівку тростини ще сильніше, я мало не кусаю язик, щоб не вилаятись.

— Лакей? — кажу я. — Який він був на вигляд?

— Білявий, високий, але… — вона схвильовано замовкає. — Не знаю… Задоволений собою. Певно, працює на джентльмена, сер, вони стають такі, набираються від хазяїв манер і слів. У нього ніс зламаний, чорно-фіолетовий, неначе це нещодавно трапилося. Мабуть, комусь він не сподобався.

— Що ти йому сказала?

— Не я, сер, а пані Драдж, кухарка. Вона сказала йому те саме, що й пані Дербі, що зі слугами все гаразд, що це з гостями… — вона шаріється. — О, благаю вас, вибачте, сер, я не хотіла…

— Не хвилюйся, Люсі, я теж вважаю більшість людей у цьому будинку дуже дивними. Що вони накоїли?

Вона всміхається й винувато втуплює очі в підлогу. Коли вона знов починає говорити, її голос такий тихий, що його ледь чутно за скрипінням мостин.

— Сьогодні вранці міс Гардкасл була в лісі зі своєю камеристкою, француженкою, що завжди каже «quelle» та «quelle». Хтось напав на них біля старого будинку Чарлі Карвера. Начебто, то був один з гостей, але вони не кажуть, хто саме.

— Напав, ти певна? — кажу я, згадуючи свій ранок Беллом, коли я побачив, як лісом тікала жінка. Я тоді подумав, що то Анна, але що як я помилився? Це був би не перший раз у Блекгіті, коли моє припущення виявилося хибним.

— Так кажуть, сер, — каже Люсі, ніяковіючи через мою наполегливість.

— Думаю, мені треба побалакати з цією французькою камеристкою, як її звати?

— Меделін Обер, сер, тільки не кажіть їй, будь ласка, хто вам сказав. Вони про це не хочуть розмовляти.

Меделін Обер. Це та сама служниця, що дала вчора ввечері Беллові записку. У сум'ятті останніх подій я геть забув про його порізану руку.

— Мій рот замкнений, Люсі, дякую, — кажу я, імітуючи рух ключем. — Тим не менш, я мушу поговорити з нею. Можеш сказати їй, що я шукаю її? Не обов'язково казати їй, навіщо, але якщо вона прийде до моєї кімнати, на вас обох чекатиме винагорода.

Вона вагається, але швидко погоджується і мчить геть, поки я не навісив на неї нових доручень.

Якби Ревенкортові це було до снаги, я йшов би з галереї підстрибом. Хоч якою б не була Івлін байдужою до Ревенкорта, вона досі мій друг, і я досі волію врятувати її. Якщо хтось сьогодні вранці погрожував їй у лісі, цілком можливо, що та сама особа зіграє якусь роль у її