Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон
— Схоже, ви непогано знаєтеся на таких речах, — кажу я, намагаючись роздивитися краєм ока його реакцію.
— Ну, я не завжди був камердинером, — каже він.
— А ким ви були?
— Здається, ця інформація не була частиною нашої домовленості, — каже він, кривлячи обличчя в спробі підняти мене.
— Тоді чому б вам не розповісти мені, що ви робили в кімнаті Гелени Гардкасл? — пропоную я. — Ви вимазалися чорнилом, коли гортали її щоденник. Я бачив його на ваших руках вранці.
Він вражено свистить.
— А ви часу не марнували, — його голос стає жорсткішим. — У такому разі дивно, що ви не чули про мої скандальні відносини з Гардкаслами. Але я не хочу псувати вам сюрприз. Спитайте кого-небудь, це важко назвати секретом, а хтось, я певний, буде в захваті від можливості розповісти вам про це.
— Це ви зламали замок, Канінгем? — вимагаю я. — Поцуплено два револьвери та вирвано сторінку з її щоденника.
— Мені не треба було нічого зламувати, мене було туди запрошено, — каже він. — Про револьвери я нічого не знаю, але щоденник, коли я пішов, був цілий. Я бачив його на власні очі. Я міг би, звісно, розповісти вам, що я там робив і чому я не той, кого ви шукаєте, але якщо ви маєте розум, то не повірите жодному слову, тож чому б вам не дізнатися про все самому? Тоді ви будете певним, що то правда.
Ми підіймаємося, огорнуті вогкою хмарою поту; перш, ніж дати мені мою тростину, Канінгем витирає краплі з мого чола.
— Скажіть мені, Канінгем, — кажу я. — Чому такий чоловік, як ви, потрапив на таку роботу?
Це питання захоплює його зненацька, його зазвичай незбагненне обличчя похмурнішає.
— Життя не завжди надає можливість обирати, як його жити, — понуро каже він. — А тепер ворушіться, нам треба не спізнитися на вбивство.
19
Вечерю освітлюють канделябри; під їхнім мерехтливим світлом лежить кладовище курячих кісток, риб'ячих хребтів, панцирів омарів і сала. Попри темряву за вікнами, штори не зсунуті й надають вид на ліс, по якому шмагає дощ.
Я чую, як я їм, чую хруст і тріск, хлюпання та ковтання. По моїх підборіддях тече підлива, жирні губи моторошно виблискують. Мій апетит такий хижий, що поміж ковтками я важко дихаю, а моя серветка схожа на поле бою. Інші люди за столом поглядають на цю жахливу виставу краєм ока й намагаються не переривати свої розмови, попри те, що благопристойність цього вечора хрустить на моїх зубах. Звідки в людини може бути такий голод? Що то за порожнеча, яку він намагається наповнити?
Майкл Гардкасл сидить ліворуч від мене, але ми з ним обмінялися не більш як двома словами. Більшість часу він проводить у тихій розмові з Івлін; вони схиляють голови одне до одного з незбагненою приязню. Як для жінки, яка знає, що вона в небезпеці, вона видається дивовижно спокійною.
«Можливо, вона вірить, що має захист».
— Ви коли-небудь подорожували на Схід, мілорде Ревенкорт?
Якби ж то той, хто сидів праворуч від мене, був такий самий неуважний до моєї присутності. Його звати командор Кліффорд Герінгтон — колишній морський офіцер із залисинами; вдягнутий в уніформу, він аж сяє героїзмом. Провівши в його компанії годину, мені важко примирити його зовнішність і його вчинки. Може, в цьому винні слабке підборіддя та відведені очі, і створене ними відчуття, що зараз він проситиме вибачення? Більш імовірно, що це в нього віскі за очима хлюпає.
Герінгтон весь вечір розповідав жахливі історії, не завдаючи собі клопоту щось перебільшувати, а тепер нашу розмову, схоже, викинуло на береги Азії. Щоб приховати свої почуття, я надпиваю вино — його смак напрочуд пікантний. Побачивши мою гримасу, Герінгтон по-змовницьки нахиляється до мене.
— Моя реакція була така сама, — каже він, дмухнувши мені в обличчя теплим, просякнутим алкоголем подихом. — Я спитав слугу, якого воно року. З таким самим успіхом я міг би спитати це в келиха.
Канделябр надає його обличчю примарного жовтуватого відтінку, в його очах відразливий п'яний блиск. Поставивши вино на стіл, я дивлюся по сторонах, щоб чимось відволіктися. Навколо столу сидять близько п'ятнадцяти людей; французькі, іспанські та німецькі слова урізноманітнюють бесіду, що в інших відношеннях є доволі нудною. Дорогі ювелірні прикраси клацають по склу; коли слуги прибирають посуд, торохтять столові прилади. Загалом у кімнаті безрадісно, окремі розмови тихі та невідкладні, звертатися доводиться через кілька пустих стільців. Це примарне видовище, навіть скорботне, і хоча відсутність неможливо не помічати, всі пнуться зі шкури, аби не згадувати про неї. Я не знаю, чи це завдяки хорошому вихованню, чи я пропустив якесь пояснення.
Я шукаю знайомі обличчя, щоб спитати, але Канінгем пішов зустрічатися з Беллом, а Міллісент Дербі, доктора Діккі та навіть відразливого Теда Стенвіна немає. Окрім Івлін і Майкла я впізнаю лише Деніела Колріджа, який сидить у дальньому кінці столу біля худого чоловіка, і вони вдвох визирають на інших гостей з-за своїх недопитих келихів з вином. Привабливе обличчя Деніела комусь не сподобалося, і через це було прикрашене розбитою губою та набряклим оком, яке завтра стане жахливим, якщо завтра взагалі настане. Колріджа це поранення, здається, не надто тривожить, але мені через нього неспокійно. До цієї миті я вважав, що Деніел непідвладний підступам цього будинку, думав, що його знання про майбутнє дозволяє йому просто обходити негаразди. Побачити його постраждалим — усе одно як побачити, як з рукава фокусника сипляться карти.
Реагуючи на один з жартів Деніела, його компаньйон задоволено стукає по столу, чим привертає мою увагу. У мене відчуття, ніби я знаю цього чоловіка, але не можу згадати.
«Можливо, він один з майбутніх носіїв».
Я дуже сподіваюсь, що це не так. Він бридкий чоловік з масним волоссям, блідим худим обличчям; судячи з манер, він до всього в кімнаті ставиться зверхньо. Я відчуваю в ньому хитрість і жорстокість, але не
