Двір Хаосу - Роджер Желязни

Роджер Желязни

ДВІР ХАОСУ

©

Карлу Йоку, першому читачеві:

Від Лузітанії до Евклід-парку,

Від Саркобатус Флотс до Лебедя Х-1

Та будеш жити ти 10 тисяч років,

Та буде твій розум в безпеці,

Та зламають дрібні божества свою загальну ногу…

1

Амбер: високий і яскравий, на вершині Колвіра, в середині дня. Чорна дорога: низька і зловісна, що тягнеться через Гарнаті від Хаосу до півдня. Я: ходжу, лаючись, і іноді читаю в бібліотеці палацу в Амбері. Двері в цю бібліотеку: зачинити і замкнути на засув.

Оскаженілий принц Амбера сів за стіл, наміряючись перенести свою увагу на відкритий том. Пролунав стукіт у двері.

— Геть! — Гаркнув я.

— Корвін, це я, Рендом. Відкрий, а? Я навіть приніс ленч.

— Хвилинку.

Я знову піднявся на ноги, обігнув стіл, пройшов через приміщення. Рендом кивнув, коли я відкрив двері. Він приніс тацю, яку поставив на столик поруч з моїм столом.

— Тут забагато їжі, — зауважив я.

— Я теж голодний.

— Так роби що-небудь з ним.

Він зробив. Він розрізав м'ясо і передав мені частину на величезній скибі хліба. Налив вина. Ми сіли і поїли.

— Я знаю, що ти все ще розлючений, — промовив він через деякий час.

— А ти ні?

— Ну, можливо, я більше звик до цього. Не знаю. І все ж… Так. Це було занадто раптово, чи не так?

— Раптово? — Я зробив великий ковток вина. — Це просто точнісінько, як в минулі дні. Навіть гірше. Він мені дійсно став симпатичний, коли розігрував із себе Ганелона. Тепер, коли він повернувся до управління, він став таким же безапеляційним, як завжди, він віддав нам ряд наказів, які не потрудився пояснити, і знову зник.

— Він сказав, що скоро зв'яжеться.

— Як я розумію, в останній раз у нього теж був такий намір.

— Я не такий вже й упевнений.

— І він нічого не пояснив щодо довгої своєї відсутності. Фактично, він нічого по-справжньому не пояснив.

— У нього, мабуть, є свої причини.

— Я починаю сумніватися, Рендом. Ти не думаєш, що його розум, нарешті, міг зійти з різьби?

— Він був все ж досить гострим, щоб обдурити тебе.

— Це було комбінацією низької тваринної хитрості й здатності міняти вигляд.

— Але ж спрацювало, чи не так?

— Так, спрацювало.

— Корвін, а чи не може бути так, що ти не хочеш, щоб у нього був план, який може виявитися дієвим, що ти не хочеш, щоб він був правий?

— Це безглуздо. Я хочу покінчити з цим неподобством анітрохи не менше, ніж кожен з нас.

— Так, але хіба ти не хотів би, щоб відповідь прийшла з іншої сторони?

— До чого ти хилиш?

— Ти не хочеш довіряти йому?

— Визнаю. Я не бачив його — як його самого — з біса довгий час, і…

Він похитав головою.

— Я маю на увазі не це. Ти розсердився, що він повернувся, чи не так? Ти сподівався, що ми його більше не побачимо.

Я відвів погляд.

— Це було, — нарешті зізнався я. — Але не через пустуючий трон. Або не ТІЛЬКИ через нього. Справа в ньому, Рендом. У ньому. Ось і все.

— Я знаю, — сказав він. — Але ти повинен зізнатися, що він обставив Бранда, що не так-то легко було зробити. Він викинув фокус, якого я до сих пір не розумію, змусивши тебе принести ту руку з Тир-на-Нгот, змусивши мене якимось чином передати її Бенедикту, простежив за тим, щоб Бенедикт опинився в потрібному місці в належний час, так, щоб усе спрацювало і він повернув собі Камінь. Він також, як і раніше краще нас у грі з Відображеннями. Він зумів це зробити прямо на Колвірі, коли відвів нас до первозданного Лабіринту. Я такого не можу. І ти не можеш. І він був здатний відлупцювати Жерара. Я не вірю, що він здав. Я думаю, що він точно знає, що він робить, і, подобається нам це чи ні, я думаю — він єдиний, хто може впоратися з нинішньою ситуацією.

— Ти намагаєшся сказати, що мені слід довіряти йому?

— Я намагаюся сказати, що у тебе немає вибору.

Я зітхнув.

— Гадаю, ти потрапив в точку, — сказав я. — Мені немає сенсу злитися. І все ж…

— Тебе турбує наказ про атаку? Чи не так?

— Так, серед інших речей. Якщо б ми почекали ще трохи, Бенедикт зміг би виставити в поле великі сили. Три дні — мізерний термін, щоб приготуватися до чогось подібного. Не в тому випадку, коли ми так невпевнені щодо ворога.

— Але, можливо, це і не так. Він довго говорив наодинці з Бенедиктом.

— Це — інша річ. Ці окремі для кожного накази. Ця таємність… Можливо, він довіряє нам не більше, ніж змушений.

Рендом розсміявся. Так само, як і я.

— Гаразд, — погодився я. — Можливо, я теж не довіряв би. Але три дні, щоб почати війну… — Я похитав головою. — Йому краще знати щось, чого ми не знаємо.

— У мене склалося враження, що це, швидше, попереджувальний удар, ніж війна.

— Так, тільки він не потрудився нам сказати, що попереджувальний.

Рендом знизав плечима і налив ще вина.

— Напевно, він скаже, коли повернеться. Ти ж не отримав жодних особливих наказів, чи не так?

— Просто стояти і чекати. А що у тебе?

Він похитав головою.

— Він сказав, що, коли прийде час, я дізнаюся. По крайній мірі у випадку з Джуліаном він велів йому підготувати свої війська, щоб ті могли виступити на першу вимогу.

— О? Хіба вони не залишаються в Ардені?

Він кивнув.

— Коли він це сказав?

— Після твого відходу. Він викликав сюди Джуліана по карті, і вони поїхали разом. Я чув, як батько сказав, що частину шляху назад він проїде з ним.

— Вони вирушили по східній стежці через Колвір?

— Так. Я бачив їх від'їзд.

— Цікаво. Що ще я пропустив?

Він засовався в своєму кріслі.

— Ось ця частина і турбує мене, — сказав він. — Після того, як батько сів на коня і махнув рукою на прощання, він озирнувся на мене і сказав: «І не зводити очей з Мартіна.»

— Це все?

— Це все. Але він сміявся, коли говорив це.

— Я вважаю, просто природна підозра до новоприбулого.

— Тоді чому цей сміх?

— Здаюсь.

Я відрізав шматок сиру і з'їв його.

— Можливо, непогана