Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон

— Ще ні, — каже він. — А «вірю» — занадто сильне слово. Він має свою мету в цьому будинку, в цьому я впевнений, але наразі я не бачу іншого шляху, аніж робити те, що він каже.

— А він сказав тобі, чому це відбувається з нами? — питаю я.

Нас відволікає шум біля дверей, ми обоє повертаємо голови й бачимо камердинера Ревенкорта, який наполовину звільнився від пальта, а тепер бореться з довгим фіолетовим шарфом. Його волосся розпатлане, він трохи захеканий, щоки набрякли від холоду.

— Я отримав повідомлення, що маю негайно йти до вас, мілорде, — каже він, стягуючи з себе шарф.

— Це моя робота, — каже Деніел, вправно повертаючись до своєї ролі. — На тебе чекає насичений день, тож я подумав, що Канінгем тобі знадобиться. До речі, щодо насичених днів; мені й самому треба йти. У мене опівдні зустріч із Себастьяном Беллом.

— Я не віддам Івлін на поталу долі, — кажу я.

— Я теж не хотів цього, — каже він, викидає сигарету надвір і зачиняє вікно. — Але попри це доля все одно спіткала її. Приготуйся до цього.

Кількома кроками він доходить до дверей, відчиняє їх, впускаючи в кабінет гомін голосів і гучний дзвін посуду, а потім іде до вітальні. Гості збираються, щоб пообідати, а це означає, що незабаром Стенвін лаятиме Люсі Гарпер, а Себастьян Белл дивитиметься в цей час у вікно, почуваючись неповноцінним чоловіком. Мисливці відправляться в ліс, Івлін біля колодязя забере записку, на кладовищі проллється кров, а двоє друзів чекатимуть жінку, яка не прийде. Якщо Деніел не помиляється, мені навряд чи вдасться порушити перебіг цього дня, але нехай мене дідько візьме, якщо я не спробую. Можливо, загадка Чумного Лікаря — єдиний вихід звідси, але через труп Івлін я не піду. Я маю намір врятувати її за будь-яку ціну.

— Чим я можу служити, мілорде?

— Дайте-но мені, будь ласка, папір, ручку та чорнило. Мені треба дещо занотувати.

— Авжеж, — каже він і виймає все, що я попросив, з валізки.

Мої руки надто неповороткі, щоб писати красиво, але серед огидних ляпок і розмазаних літер написане читається достатньо добре.

Я дивлюся на годинник — 11:56. Час майже настав.

Помахавши папером, щоб висохло чорнило, я акуратно складаю аркуш, розгладжую складки й даю його Канінгемові.

— Візьміть, — кажу я й помічаю залишки чорного бруду на його руці, що бере лист. Шкіра аж почервоніла від тертя, але бруд заховався між завитками на кінчиках пальців.

Помітивши мою увагу, він ховає руку з листом за спину.

— Негайно йдіть до вітальні, де подаватимуть обід, — кажу я. — Залишайтеся там, спостерігайте за перебігом подій, а потім прочитайте цей лист і повертайтеся до мене.

На його обличчі спантеличення.

— Мілорде?

— На нас чекає дуже дивний день, Канінгеме, і мені буде потрібна ваша цілковита довіра.

Відмахуючись від його заперечень, я жестом прошу його допомогти мені підвестися з крісла.

— Робіть те, що я попросив, — кажу я, важко спинаючись на ноги. — А потім повертайтеся сюди й чекайте на мене.

Канінгем прямує до вітальні, а я беру свою тростину й іду до Сонячної кімнати, сподіваючись знайти там Івлін. Ще рано, прийшли ще не всі, панянки пригощаються випивкою з бара та вмощуються на кріслах і диванах. Таке враження, що все їх дуже втомлює, немов рум'янець молодості — тягар, що забирає всі їхні сили. Вони шепочуться про Івлін, хвилі бридкого сміху спрямовані на столик в куті, де перед нею розгортається гра. Вона не має суперника, її зосередженість спрямована на те, щоб обіграти себе саму. Хоч як би вони не старалися змусити її почуватися ніяково, вона, судячи з вигляду, не помічає цього.

— Іві, ми можемо поговорити? — кажу я, шкандибаючи до неї.

Вона повільно підводить голову й мигцем кидає на мене погляд. Як і вчора, її біляве волосся зав'язане хвостиком, надаючи обличчю напруженого, досить суворого виразу. На відміну від учорашнього дня, вираз обличчя не пом'якшується.

— Ні, навряд чи, лорде Ревенкорт, — каже вона, повертаючи увагу до шахівниці. — Мені сьогодні треба зробити багато неприємних речей, не треба додавати до цього списку ще щось.

Приглушений сміх перетворює мою кров на порох. Я наче розтріскуюсь зсередини.

— Будь ласка, Іві, це…

— Для вас я міс Гардкасл, лорде Ревенкорт, — багатозначно зауважує вона. — Про чоловіка судять по манерах, а не по рахунку в банку.

Всередині мене розкрилася безодня приниження. Це найгірший кошмар Ревенкорта. Стоячи в кімнаті під поглядами дюжини пар очей, я почуваюся християнином, який чекає на забиття камінням.

Івлін дивиться, як я пітнію та тремчу. Її блискучі очі примружуються.

— А знаєте, зіграйте зі мною на це, — каже вона, стукаючи по шахівниці. — Виграєте — поговоримо; програєте — дасте мені спокій до кінця дня. Вас це влаштує?

Знаючи, що це пастка, але не в тій ситуації, щоб заперечувати, я витираю з чола піт і на втіху панянок вмощуюся на маленький стілець, що стоїть навпроти неї. Якби вона змусила мене лягти під гільйотину, я почувався б зручніше. Я розтікаюсь за краї стільця, його низька спинка надає так мало підтримки, що я тремчу від напруги, щоб не впасти.

Анітрохи не зворушена моїми стражданнями, Івлін складає руки на столі й штовхає пішака вперед. Я відповідаю турою, в моїх думках складається план мітельшпілю. Хоча ми з нею рівні, через незручність я часто втрачаю зосередженість, і моя тактика надто незграбна, щоб здолати Івлін. Найкраще, на що я можу сподіватися — протриматися якнайдовше, але коли минає півгодини фінтів і захистів, мій терпець уривається.

— Ваше життя в небезпеці, — бовкаю я.

Пальці Івлін завмирають на її пішакові, легке тремтіння робить її руку схожою на дзвін. Її очі пробігають по моєму лицю, потім по панянках позаду нас, шукаючи, чи не міг хтось почути. Вона відчайдушно бажає стерти цю мить з історії.

«Вона вже знає».

— Ми ж начебто домовилися, лорде Ревенкорт, — перебиває вона; її обличчя знов стає суворим.

— Але…

— Ви хочете, щоб я пішла? — каже вона, і її погляд придушує всі спроби заговорити.

Ми робимо хід за ходом, але я настільки спантеличений її реакцією, що майже не зважаю на гру. Що б там