Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон

— Поговоріть зі слугами, мені треба знати, чи має хто-небудь з гостей костюм середньовічного чумного лікаря.

— Мілорде?

— Порцелянова маска, чорний плащ, тощо, — пояснюю я. — А я тим часом трохи посплю.

— Тут, мілорде?

— Саме тут.

Він хмурить чоло й дивиться на мене, намагаючись скласти докупи розрізнені шматки інформації.

— Мені розпалити камін?

— Не треба, мені буде зручно, — кажу я.

— Як скажете, — каже він, стоячи наді мною.

Я не знаю, на що він чекає, але, не отримавши цього, він дивиться на мене востаннє, йде з кімнати, а за ним тихо крадеться його спантеличення.

Поклавши руки на живіт, я заплющую очі. Кожного разу, коли я спав, я прокидався в новому тілі, і хоча є ризик утратити таким чином свого носія, я не знаю, що ще я можу зробити з Ревенкортом. Якщо пощастить, то коли я прокинусь, мої інші втілення зв'яжуться зі мною через енциклопедію, і я буду серед них.

13

День другий

(продовження)

Біль.

Я кричу, відчуваю смак крові.

— Я знаю, знаю, вибач, — каже жіночий голос.

Укол, в мою шию входить голка. Тепло розчиняє біль.

Дихати важко, рухатися неможливо. Я не можу розплющити очі. Я чую, як котяться колеса, копита б'ють по бруківці, біля мене хтось є.

— Я… — мене душить кашель.

— Цить, не намагайся говорити. Ти знов у дворецькому, — наполегливо шепоче жінка, тримаючи мене під лікоть. — Минуло п'ятнадцять хвилин відтоді, як Ґолд напав на тебе, тебе везуть відпочивати до сторожки.

— Хто?.. — хриплю я.

— Друг, поки що це не важливо. Слухай мене; я знаю, що ти спантеличений, втомлений, але це важливо. Тут усе має правила. Немає жодної користі кидати своїх носіїв напризволяще, як це зробив ти. Хоч хочеш ти цього, хоч ні, у кожному з них ти отримуєш цілий день. Відтоді, як вони прокидаються, і до півночі. Зрозуміло?

Я клюю носом, але намагаюсь не заснути.

— Ось чому ти знов тут, — продовжує вона. — Якщо один з твоїх носіїв засинає до півночі, ти повертаєшся у дворецького й продовжуєш жити цей день. Коли дворецький засне, ти повернешся. Якщо носій проспить північ або помре, ти потрапиш у когось нового.

Я чую ще один голос. Він більш грубий. У передній частині карети:

— Ми вже майже приїхали.

Її долоня торкається мого чола.

— Щасти тобі.

Надто втомлений, щоб утриматися, я знов занурююся в темряву.

14

День четвертий

(продовження)

Чиясь рука трусить мене за плече.

Я кліпаю очима й бачу, що я знов у бібліотеці, знов у Ревенкорті. Я відчуваю неабияке полегшення. Я думав, що ніщо не може бути гіршим за цю тушу, але помилявся. Тіло дворецького відчувалося наче мішок битого скла, і я згоден усе життя прожити Ревенкортом, аби не повертатися до тих страждань; втім, схоже, я не маю вибору. Якщо жінка в кареті каже правду, я приречений потрапити туди знову.

На мене згори, крізь хмару жовтого диму дивиться Деніел Колрідж. З його губи звисає сигарета, у руці в нього келих. Він вдягнутий у той самий потертий мисливський костюм, у якому розмовляв у кабінеті зі Себастьяном Беллом. Я кидаю погляд на годинник: двадцять хвилин до обіду. Він має зараз іти на ту зустріч.

Колрідж подає мені келих і сідає навпроти мене на край столу; біля нього лежить розкрита енциклопедія.

— Якщо не помиляюсь, ти шукав мене, — каже Деніел, видуваючи куточком рота дим.

Вухами Ревенкорта його голос сприймається інакшим, м'якість скинуто, наче стару шкіру. Раніше, ніж я встигаю відповісти, він починає читати з енциклопедії:

— «Логічно припустити, що багато з вас були тут довше, ніж я, і ви краще за мене знаєте цей будинок, його призначення та нашого тюремника, Чумного Лікаря», — він закриває книжку. — Ти покликав — я прийшов.

Я вивчаю хитрі очі, що дивляться на мене.

— Ви такий, як я, — кажу я.

— Я — це ти, але через чотири дні, — каже він і робить паузу, щоб мій мозок мав час втелепати цю ідею. — Деніел Колрідж — твій останній носій. Наша душа, але його тіло, якщо ти мене розумієш. На жаль, це і його розум теж, — він стукає вказівним пальцем собі по лобі, — а це означає, що ти і я мислимо по-різному.

Він підіймає енциклопедію.

— Візьмімо, приміром, ось це, — каже він і кидає книжку на стіл. — Колріджеві ніколи б не спало на думку писати нашим іншим носіям і просити допомогти. Це була розумна ідея, дуже логічна, дуже в дусі Ревенкорта.

Його сигарета спалахує в пітьмі, освітлюючи пусту посмішку. Це не вчорашній Деніел. У його погляді з'явилося щось більш холодне, більш тверде; воно намагається розкрити мене, зазирнути всередину. Не знаю, як я цього не бачив, коли був Беллом. Тед Стенвін бачив, коли відступив у вітальні. Той шибеник розумніший, ніж я вважав.

— Отже, ти вже був мною… цим мною, Ревенкортом? — кажу я.

— І тими, хто буде після нього, — каже він. — Вони — те ще збіговисько, тож насолоджуйся Ревенкортом, поки маєш таку можливість.

— То ти прийшов, щоб попередити мене про інших носіїв?

Це припущення його веселить, на мить його губ торкається посмішка, але відразу ж відлітає разом із сигаретним димом.

— Ні, я прийшов тому, що пам'ятаю, як сидів на твоєму місці та слухав те, що я зараз розповім.

— Що саме?

На дальньому кінці столу є попільничка; він тягнеться рукою й притягує її до себе.

— Чумний Лікар попросив тебе розв'язати вбивство, але не сказав, хто жертва. Це Івлін Гардкасл, ось хто помре сьогодні на балу, — каже він, струшуючи попіл у попільничку.

— Івлін? — кажу я, і при спробі сісти прямо розплескую трохи з забутого келиха на ноги.

Мене охоплює паніка, жах перед тим, що лихо чекає на мого друга, на жінку, яка знайшла час, щоб бути ласкавою до мене, попри те, що її батьки наповнили будинок жорстокістю.

— Ми мусимо попередити її! — вимагаю я.

— Навіщо? — питає Деніел, охолоджуючи мою тривогу своїм спокоєм. — Ми не зможемо розв'язати вбивство, якщо його не скоять, а без цього нам не звільнитися.

— Ти дозволиш їй померти? — кажу я, шокований його байдужістю.

— Я прожив цей день вісім разів, і кожного разу вона помирала незалежно від того, що я робив, — каже він, проводячи пальцями вздовж краю столу. — Що б учора не трапилося, це повториться завтра та післязавтра. Даю тобі слово, яке б втручання ти не планував,