Лицар Відображень - Роджер Желязни

— Скільки ж коштує дізнатися, що ти таке насправді? — Запитав я, ховаючи карти.

Тримаючи чашу перед собою двома руками, він підняв її, немов чашу для милостині.

— Трохи твоєї крові, — сказав він.

— Ти став вампіром?

— Ні, я — привид Лабіринту, — відповів він. — Дай мені крові, і я поясню.

— Гаразд, — сказав я. — І хай краще це буде хороша історія, — тут я витягнув свій кинджал і проколов зап'ястя, простягнувши його над чашею.

Як з перекинутої олійної лампи, з руки вирвалися язики полум'я. Звичайно, насправді в моїх жилах тече зовсім не полум'я. Але в певних краях кров хаоситів робиться дуже летючою, а це місце було явно з таких.

Полум'я хлинуло вперед, наполовину в чашу, наполовину мимо, розплескавшись по його руці і передпліччя. Він зойкнув і неначе зіщулився. Я ступив назад, а він перетворився на вир — не сказати, щоб він відрізнявся від тих смерчів, які я спостерігав після жертвоприношень, тільки він був вогненним. Вир з ревом піднявся в небо і через мить зник, залишивши мене ошелешено витріщати очі наверх, затискаючи димляче зап'ястя.

— Відхід… е-е… живописний, — зауважив Факір.

— Сімейна особливість, — пояснив я, — і, до речі про відхід…

Я прокрокував мимо каменю, вийшовши з кільця. Його знову заповнила тьма, ще більш глибока. Зате моя стежина, здавалося, позначилася яскравіше. Побачивши, що зап'ястя перестало диміти, я відпустив його.

Тоді, одержимий думкою забратися геть від цього місця, я перейшов на спортивну ходьбу. Озирнувшись трохи згодом, стоячих каменів я більше не побачив. Там був тільки блідий, танучий вир, який піднімався все вище, і вище, поки не зник.

Я все йшов і йшов, і стежка поступово пішла під гору, і ось уже виявилося, що я легкою ходою, підстрибом збігаю з пагорба. Стежка яскравою стрічкою бігла вниз, гублячись з виду далеко попереду. І все-таки побачивши, що не так далеко від неї відходить друга світла лінія, я був спантеличений. Обидві доріжки швидко пропадали праворуч і ліворуч від мене.

— Щодо розвилок є якісь особливі вказівки? — запитав я.

— Поки немає, — відгукнувся Факір. — Видно, це місце, де треба буде приймати рішення, але, поки не потрапиш туди, ніяк не дізнатися, від чого танцювати.

Внизу стелилася пустельна з вигляду похмура рівнина, подекуди попадалися окремі світлі точки — деякі горіли рівно, інші то розгорялися, то тьмяніли, і всі вони були нерухомі. Однак, крім двох доріжок — моєї і тієї, що відокремлювалася від неї, — інших шляхів не було. Чути було лише мої кроки і моє дихання. Не було ні вітру, ні особливих запахів, а клімат був настільки м'яким, що не вимагав уваги. З обох боків знову з'явилися темні силуети, але у мене не було бажання їх досліджувати. Все, чого мені хотілося, — це покінчити з тим, що діється, вибратися звідси до бісової матері і якомога швидше зайнятися власними справами.

Потім по обидві сторони від дороги з неоднаковими інтервалами стали з'являтися туманні плями світла. Коливаючись, витікаючи нізвідки, поцятковані плямами, вони то раптом виникали, то пропадали. Як ніби уздовж дороги висіли плямисті газові завіси. Але спершу я не зупинявся, щоб їх досліджувати — я дочекався, щоб темні зони стали попадатися все рідше і рідше, заміщаючсь тінями, в яких можна було розрізнити все більше і більше. Контури, немов почалася настройка, прояснялися, виявляючи знайомі предмети: стільці, столи, машини на стоянці, вітрини магазинів. Нарешті ці картини прийнялися забарвлюватися в бліді кольори.

Перед однією я затримався і уважно подивився на неї. Це був червоний шевроле 57 року випуску, в снігу, припаркований на узбіччі знайомого з вигляду шосе. Я наблизився і простягнув до нього руку.

Потрапивши в тьмяне світло, моя ліва рука зникла по плече. Витягнувши пальці, я доторкнувся до машини. Відповіддю було неясне відчуття контакту і легкий холодок. Тоді, махнувши рукою вправо, я скинув трохи снігу. Коли я витягнув руку, вона була в снігу. Перспектива негайно забарвилася в чорне.

— Я навмисне поліз туди лівою рукою, — сказав я, — тому що там на зап'ясті був ти. Що там було?

— Велике спасибі. Начебто червона машина, а на ній сніг.

— Це вони відтворили дещо, що вивудили з моєї пам'яті. Це картина Поллі Джексон, яку я купив, збільшена до натуральної величини.

— Тоді справи погані, Мерль. Я не розпізнав, що це — конструкція.

— Висновки?

— Хто б це не зробив, у нього виходить все краще… Або він стає все сильнішим. Або і те, і інше.

— Чорт, — зауважив я, повернув геть і швидко попрямував далі.

— Можливо, щось бажає показати тобі, що тепер може повністю збити тебе з пантелику.

— Тоді йому це вдалося, — зізнався я. — Гей, Щось! — Крикнув я. — Чуєш? Твоя взяла! Ти остаточно збив мене з пантелику! Можна мені тепер піти додому? Але якщо ти хотів домогтися ще чогось, тут у тебе прокол! Я абсолютно не розумію, в чому справа!

Послідуючий сліпучий спалах жбурнув мене на стежку і засліпив на кілька довгих секунд. Я лежав там, напружившись, посмикуючись, але гуркіт грому не послідував. Коли знову можна було чітко бачити, а судоми м'язів припинилися, я розгледів величезну царствену постать, що темніла всього в декількох кроках переді мною: Оберон.

Тільки це була статуя — дублікат тієї, що стояла біля дальньої стіни Головного вестибюля в Амбері, а може, це вона і була, тому що при найближчому розгляді я помітив на плечі великої людини щось, схоже на пташиний послід. Вголос я сказав:

— Вона справжня чи це конструкція?

— По-моєму, справжня, — відповів Факір.

Я повільно підвівся.

— Вважаю це відповіддю, — сказав я. — Тільки не розумію, що вона означає.

Я простягнув руку, щоб помацати статую, і на дотик вона більше нагадала полотно, ніж бронзу. В цю мить моя перспектива якимось чином розсунулася, і я відчув, що торкаюся написаного олією більше, ніж у половину натуральної величини, Отця Своєї Країни. Потім краї перспективи почали розмиватися, повільно зникли, і я побачив, що портрет був частиною однієї з тих неясних картин, повз які я проходив. Потім по ньому пішли брижі і він зник.

— Здаюсь, — сказав я, ступаючи на те місце, яке він займав хвилину назад. — Відповіді спантеличують ще сильніше, ніж ситуація, що породила запитання.

— Раз ми йдемо серед Відображень, не може це бути заявою, що всі речі реальні… одні тут, інші десь ще?

— Вважаю, так. Але це я вже знав.

— І що всі речі реальні по-різному, в