Лицар Відображень - Роджер Желязни

Я скочив на ноги.

— Чи означає це, що мені можна поїсти… І напитися? — Запитав я.

— По-моєму, так.

Тут я швидко рушив з місця.

— Поки я ще новачок у таких справах, тому дивуюся, чи не вважатиметься такий стрибок через вівтар неповагою, — прокоментував Факір.

Чорні вогники, коли я проскочив між ними, заблимали.

— Чорт забирай, я навіть не знаю, кому призначений цей вівтар, — відповів я, — А неповагу я завжди вважав своєю відмітною рисою.

Схопивши глечик, я зробив довгий ковток, і тут земля слабо затремтіла.

— Знов-таки може бути, що у чомусь ти правий, — сказав я, подавившись.

Я обійшов вівтар, із глечиком і короваєм, минув захололого вже карлика і дістався до лави, яка йшла вздовж задньої стіни. Сівши, я прийнявся їсти і пити, але вже повільніше.

— Що далі? — Запитав я. — Ти сказав, що інформація знову надходить?

— Ти успішно відчергував, — сказав він. — Зараз серед обладунків та зброї, які ти стеріг, Ти повинен вибрати те, що тобі потрібно, а потім пройти через одну із трьох дверей у цій стіні.

— Через які?

— Одні з них — двері Хаосу, інші — Порядку, а про природу третьої мені нічого не відомо.

— Е… Як же в такому випадку прийняти обгрунтоване рішення?

— Думаю, ти зможеш пройти тільки в ті двері, які відкриються.

— Тоді вибору тут насправді немає, а?

— Думаю на це може вплинути те, що ти вибереш у цій скоб'яній купі.

Я прикінчив хліб, запив його залишками води. Потім піднявся.

— Ну, — сказав я, — давай подивимося, що вони стануть робити, якщо я нічого не виберу. А з карликом вийшло погано.

— Він знав, що робить і чим ризикує.

— Ну, що тут ще скажеш.

Я підійшов до тих дверей, що були від мене по праву руку, тому що вони були найближче. Двері вели в яскраво освітлений коридор, який, звужуючись, ставав все світліше і світліше і в декількох метрах від мене губився з поля зору. Я не зупинився. І, чорт візьми, трохи не зламав собі ніс. Як ніби наткнувся на скляну стіну. Це було символічно. Як вийти на світ божий цим шляхом, я собі не міг уявити.

— Чим далі я за тобою спостерігаю, тим більшим циніком ти стаєш, — Зауважив Факір. — Цю твою думку я вловив.

— Гаразд.

До середніх дверей я підходив більш обережно. Вони були сірого кольору і, здається, теж вели в довгий коридор. Тут було видно трохи далі, ніж в першому коридорі, хоча крім стін, підлоги і стелі, нічого не було. Я витягнув руку і виявив, що шлях вільний.

— Схоже, це ті самі двері, — зауважив Факір. — можливо.

Я перейшов до дверей ліворуч, в коридорі за ними було чорно, як у Господа в кишені. Я пошукав рукою приховані перешкоди і знову не зустрів ніякого опору.

— Гм. Схоже, вибирати мені все-таки доведеться.

— Дивно. Щодо цього у мене немає ніяких інструкцій.

Я повернувся до средніх дверей і зробив крок уперед. Почувши позаду якийсь звук, я обернувся. Карлик сів. Він реготав, тримаючись за боки. Тоді я спробував повернути назад, але тепер щось заважало мені повернутися. Тут раптом те, що я бачив, стало зменшуватися, як ніби я швидко понісся вдалину.

— Я думаю, цей малюк мертвий, — сказав я.

— Я теж, всі ознаки були в наявності.

Обернувшись, я подивився туди, куди прямував. Відчуття швидкості не було. Можливо, зменшувалася каплиця, а я залишався на місці.

Я зробив крок вперед, потім ще. Ноги опускалися на землю зовсім беззвучно. Я рушив у дорогу. Пройшовши кілька кроків, я витягнув руку, щоб помацати стіну зліва. І не зустрів нічого. Я спробував правою рукою. Знову нічого. Я ступив вправо і знову потягнувся до стіни. Нічого. Здавалося, обидві примарні стіни як і раніше знаходяться на рівній відстані від мене. Буркочучи, я залишив їх у спокої і швидко покрокував уперед.

— У чому справа, Мерлін?

— Відчуваєш ти чи ні стіни праворуч і ліворуч від нас? — Запитав я.

— Нє-а, — відповів Факір.

— Зовсім не здогадуєшся, де ми?

— Ми йдемо між Відображеннями.

— Куди нас ведуть?

— Ще не знаю. Хоча ми слідуємо шляхом Хаосу.

— Що? Звідки ти знаєш? Я думав, нам доведеться вибрати з тієї купи що-небудь хаосське, щоб нас впустили сюди.

Тут я швидко оглянув себе. І виявив, що в халяву правого чобота вчепився кинджал. Навіть у тьмяному світлі я зумів впізнати роботу — наче отримав вісточку з дому.

— Нас якимось чином обманули, — сказав я. — Тепер зрозуміло, чому Карлик сміявся. Він підсунув мені це, поки ми були без свідомості.

— Але все ще можна було вибирати між цим коридором і коридором темряви.

— Вірно.

— Так чому ж ти вибрав цей?

— Тут світліше.

5

Ще півдюжини кроків — і зник навіть натяк на стіни. І дах, до речі, теж. Озираючись, я не бачив ніяких ознак ні коридору, ні входу в нього. Позаду був лише порожній, похмурий простір. На щастя, підлога — або земля — під ногами залишалася твердою. Єдине, чим можна було виділити цю дорогу з навколишнього мороку — це бачити її. Я крокував по перлинно-сірій стежці через долину Відображень, хоча технічно, вважаю, я йшов між ними. Ну-ну. Хтось або щось, щоб позначити мені шлях, неохоче проливав на стежку якомога менше світла.

Крокуючи в похмурій тиші, я дивувався, серед скількох відображень вже пройшов, а потім — чи не занадто прямолінійно розглядаю подібний феномен. Ймовірно, так.

Тут, не встиг я залучити в свої міркування математику, як мені здалося, ніби я побачив, як щось рухається далеко праворуч від мене. Я зупинився. Прямо на самій межі зору показалася висока чорна колона. Але вона була нерухома. Я зробив висновок, що видимість пересування створилася від того, що я сам не стояв на місці. Товста, гладка, нерухома — я ковзав поглядом по цьому чорному стовпові, поки не втратив його з виду. Схоже, неможливо було сказати, якої висоти досягає ця штука.

Я повернув геть, зробив ще кілька кроків і потім попереду зліва помітив ще одну колону. Не зупиняючись, я лише ковзнув по ній поглядом. Скоро по обидві сторони стали видні і інші. Нічого, схожого на зірки, чи справжні чи негативні, не було в тій пітьмі, куди вони піднімалися, склепінням мого світу була просто одноманітна темрява. Трохи опісля колони стали з'являтися дивними групами, деякі були зовсім поруч і відповідно вже не