Лицар Відображень - Роджер Желязни

Факір тут же здавив мені зап'ястя.

— На твоєму місці я б цього не робив, — зауважив він.

— Чому? — Запитав я.

— Загубитися і нажити купу неприємностей може виявитися простіше простого.

— Можливо, ти й правий.

Я уповільнив кроки. Що б не відбувалося, мені хотілося тільки одного — щоб все це якнайшвидше закінчилося і я зміг би повернутися до тих проблем, які вважав важливими: наприклад, розшукати Корал, зустрітися з Люком, придумати, як впоратися з Юртом і Джулією, пошукати батька…

Колони ковзали мимо, то ближче, то далі від мене, а ще серед них стали з'являтися предмети, не схожі на них. Одні були приземкуватими і асиметричними, інші — високими, конічними, деякі схилялися до сусідніх, містками перекидаючись через них, або лежали, зламані біля основи. Вид порушеної таким чином правильної одноманітності приносив деяке полегшення — зруйновані, вони показували, що Сили грають з формами і тут.

Тут плоска поверхня скінчилася, хоча на різних рівнях ще зберігалася стилізована геометричність у вигляді дерев'яних полиць і ступенів. Моя доріжка залишалася рівною, тьмяно освітленою. Я повільно йшов серед безлічі зруйнованих Стоунхенджів.

Я прискорив кроки, і ось уже побіг повз галереї, амфітеатри і справжній ліс з каменів. У декількох таких гайках я, здається, вловив краєм ока якийсь рух, але це, знову-таки, цілком могло виявитися ефектом швидкої ходьби і кепського освітлення.

— Відчуваєш небудь живе неподалік? — Запитав я в Факіра.

— Ні, — надійшла відповідь.

— По-моєму, я бачив, як щось ворушиться.

— Можливо. Але це зовсім не означає, що воно тут.

— Ми спілкувалися з тобою менше доби, а ти вже навчився сарказму.

— Дуже неприємно говорити про це, бос, але все, що я вивчив, я взяв від тебе. Тут немає нікого іншого, хто міг би навчити мене хорошим манерам і таке інше.

— Tуше, — сказав я. — Можливо, краще мені попереджати тебе, якщо почнуться складнощі.

— Tуше, бос. Ей, ці військові терміни мені подобаються.

Трохи згодом я уповільнив крок. Праворуч попереду щось миготіло. Іноді це був червоний колір, іноді — синій, а яскравість змінювалася. Я зупинився. Спалахи тривали всього кілька митей, але цього виявилося більш ніж достатньо, щоб я насторожився. Я довго видивлявся їх джерело.

— Так, — трохи згодом сказав Факір, — обережність — в порядку речей. але не питайте мене, чого чекати. Я просто відчуваю, що нам щось загрожує.

— Можливо, я як-небудь зумію прослизнути повз нього, чим би це не було.

— Для цього тобі довелося б зійти зі стежки, — відповів Факір, — Загроза виходить з кам'яного кільця, яку вона перетинає. Я б не став цього робити.

— Ніде не сказано, що не можна сходити з дороги. У тебе є які-небудь інструкції на цей рахунок?

— Я знаю, що ти повинен йти по дорозі, а нічого, спеціально сказаного про твоє сходження з неї і наслідок від цього рішення, немає.

— Гм.

Стежка повернула вправо і я теж повернув. Вона йшла прямо в масивне кам'яне кільце, але, уповільнивши крок, я все ж не відхилився від свого курсу. Наближаючись, я уважно розглядав кам'яне коло і зауважив, що, хоча стежка і заходила туди, назад вона вже не виходила.

— Ти правий, — зауважив Факір. — Схоже на лігво дракона.

— Але ми повинні були йти туди.

— Так.

— Значить підемо.

Тут я не поспішаючи, як на прогулянці, пройшов по освітленому шляху між двох сірих постаментів.

Освітлення всередині кільця було не таким, як зовні. Там було світліше, але місце як і раніше нагадувало чорно-білий ескіз, чарівно блискучий. Вперше я побачив тут щось, що здалося живим. Під ногами росло щось на зразок трави, вона сріблилася і здавалася покритою росою.

Я зупинився, а Факір стиснув моє зап'ястя дуже дивним чином — здається, не стільки застерігаючи, скільки проявляючи цікавість. Праворуч від мене знаходився вівтар, зовсім не схожий на той, через який я перескочив в каплиці. Цей являв собою грубий шматок каменю, покладений на кілька валунів. Не було ні свічок, ні витканих покривів, ні інших релігійних атрибутів, які підходили б до зв'язаної по руках і ногах леді, яка лежала на вівтарі. Пригадавши подібну ситуацію, в якій одного разу опинився я сам і яка доставила мені купу клопоту, я всі свої симпатії віддав леді — біловолосій, чорношкірій і чимось знайомій. До дивного ж створіння, яке стояло обличчям до мене позаду вівтаря, з ножем у здійнятій лівій руці, я відчував зовсім не дружні почуття. Права половина тіла у нього була абсолютно чорною, ліва — сліпуче білою. Негайно пожвавішавши при вигляді настільки живописної сцени, я рушив уперед. Мій «Концерт для кулінара і мікрохвильової печі» в заклинаннях міг би скришити і зварити його в окропі в мить ока, але, оскільки неможливо було вимовити ключові слова, годі було й пробувати. Мені здалося, що швидко прямуючи до нього, я відчув на собі його погляд, хоча одна його половина була занадто темною, а інша — надто світлою для того, щоб знати напевно. А потім ніж опустився, встромився їй у груди і лезо прокреслило дугу під ребрами, нижче грудини. В цю мить вона закричала, бризнула кров — червона на чорному з білим, а коли вона залила руку цієї людини, я зрозумів, що, якби постарався, міг би пробурмотіти заклинання і врятувати її.

Потім вівтар звалився і сірий смерч приховав від мене картину, кров спіраллю пронеслася в ньому, і він став схожий на жердину, яку ставлять біля входу в перукарню. Кров поступово розходилася по ньому, забарвлюючи смерч в рожевий, потім блідо-рожевий колір. Потім смерч знебарвився до сріблястого, і пропав. Коли я добрався до того місця, трава виблискувала — ніякого вівтаря, ніякого жерця, ніякого жертвоприношення.

Різко загальмувавши, я пильно вдивлявся туди.

— Це що, сон? — Запитав я вголос.

— Не думаю, що я здатний бачити сни, — відповів Факір.

— Тоді розкажи, що ти бачив.

— Я бачив, як якийсь хлопець заколов леді, вона лежала на камені пов'язана. Потім все звалилося і зникло геть. Хлопець був чорно-білий, Кров — червона, а леді — Дейдра…

— Що? Присягаюся Богом, ти правий! Вона дійсно була схожа на неї… на її негатив. Але ж Дейдра давно померла…

— Повинен тобі нагадати, що я бачив те ж, що, по-твоєму, бачив і ти. Факти у чистому вигляді мені не відомі, я знайомий тільки з тією плутаниною, в яку їх перетворила твоя нервова система. Моє ж власне