За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
Ренсом квапливо перехилився через борт, і в обличчя йому вдарив жар, що йшов від блакитної води; у глибині під човном, здавалося, звиваються довгі сріблясті вугрі. Приступи нудоти повторювалися раз за разом. Він ясно пригадав собі, як соромно було, коли йому якось стало погано просто під час дитячого пікніка… давно-давно, на тій планеті, де він з’явився на світ. Тепер його охопило таке ж почуття сорому, як і тоді. Зовсім не у такому жалюгідному вигляді мав би перший представник людства постати перед розумною істотою з далекого космосу! Цікаво, а грос розуміє, що оце з ним діється? Їх узагалі коли-небудь нудить? Тремтячи всім тілом і постогнуючи, він перевалився назад у човен. Грос пильно дивився на нього, проте прочитати щось на його вусатій морді було годі; минуло немало днів, доки Ренсом навчився розбиратися в міміці малакандрійців.
Тим часом течія ставала дедалі швидшою. Описавши довжелезну криву, вони майже впритул підійшли до протилежного берега, повернули назад, тоді знову перетнули озеро, просуваючись вперед якимись чудернацькими спіралями та вісімками, а навколо миготіли зубчасті гори і фіалковий ліс. Від усього цього Ренсому мало не забивало памороки. У його свідомості звивистий шлях їхнього човна міцно переплівся з нудотними вигинами сріблястих вугрів. Він швидко втрачав інтерес до Малакандри: складалося враження, що відмінність між Землею та іншими планетами абсолютно несуттєва у порівнянні з разючою несхожістю між сушею і водою. «А раптом гроси взагалі живуть на воді?» — розпачливо промайнуло у нього в голові. Якщо виявиться, що вони мають провести ніч у цьому хисткому човнику…
На щастя, Ренсомові довелося отак мучитися не надто довго. Настала благословенна мить, коли хитавиця припинилася, а швидкість упала, й він побачив, що грос квапливо табанить веслом. Береги в цьому місці сходилися ближче, утворюючи вузьку протоку, де вода люто шипіла й вирувала — вочевидь, там було не дуже глибоко. Грос вистрибнув за борт, заливши човен цілим водоспадом теплої води; Ренсом, все ще тремтячи, обережно подався за ним. Вода сягала йому до колін. На його превелике здивування, грос без жодного видимого зусилля підняв човна з води, поклав собі на голову і, притримуючи одною рукою, пішов до берега, випроставшись наче грецька каріатида. Вони пройшли кількасот кроків — якщо тільки ті широкі дуги, що їх завдяки' надзвичайно рухливим суглобам описував своїми короткими ніжками грос, можна назвати кроками, — і невдовзі перед Ренсомом розкрився новий краєвид.
Попереду, долаючи перекат, бурхливо нуртувала вода, а далі, на відтинку завдовжки десь із півмилі, виднілася ціла низка порогів і водоспадів. Рівень ґрунту тут різко знижувався. За крутосхилом дно каньйона — чи то пак гандраміта — знову вирівнювалося, проте вже значно нижче від того місця, де вони зараз перебували. Стіни каньйона залишались такими ж високими, та все ж довколишню місцевість можна було розгледіти досить непогано. І праворуч, і ліворуч за гірськими пасмами розляглися широкі простори плоскогір’я; де-не-де там виднілися все ті ж хмароподібні рожеві громаддя, та переважно до самого обрію тягнулася бліда, пласка і гола рівнина. Вершини гір тут просто облямовували справжню височину, оточуючи її десь так, як нижні зуби оточують язик. Ренсома вразив різкий контраст між гарандрою і гандрамітом. Ущелина простягнулася перед ним, наче намисто із коштовних каменів, які вигравали фіалковими, сапфірово-блакитними, жовтими та рожевувато-білими переливами; вкритий лісом суходіл і всюдисуща вода, що то зникала з очей, то з’являлася знову, укладалися у надзвичайно багатий та різнобарвний візерунок. Малакандра нагадувала Землю значно менше, ніж йому здалося спочатку. Гандраміт не був звичайною долиною, дно якої піднімається й опускається разом із горами; він узагалі не мав до гір жодного відношення, а являв собою радше велетенську тріщину чи ущелину, яка розтинала пласке узвишшя гарандри і мала в різних місцях різну глибину. Тільки тепер Ренсом запідозрив, що саме гарандра й була «справжньою» поверхнею планети; такого висновку, ясна річ, дійшов би будь-який земний астроном. Гандраміт же, здавалося, не мав кінця: скільки діставав зір, він біг барвистою стрічкою прямо, звужуючись у перспективі, аж доки не сягав виднокраю, де врізався літерою «V» в лінію горизонту. Якщо дивитися вперед, то ущелина була добрих сто миль завдовжки; крім того, Ренсом прикинув, що відучора залишив позаду ще миль тридцять-сорок.
Доки вони спускалися повз пороги та водоспади туди, де можна було знову опустити човна на воду, Ренсом продовжував вивчати місцеву мову і з’ясував, як буде по-малакандрійськи «човен», «поріг», «вода», «сонце» і «нести»; останнє викликало в нього особливе зацікавлення, адже було першим дієсловом, яке він засвоїв. Поза тим, грос довго намагався втовкмачити йому певне співвідношення, що базувалося на протиставленні таких пар слів: «гросса-гандраміт» і «сероні-гарандра». Ренсом вирішив, що, очевидно, «гросса», себто гроси, живуть унизу, в гандраміті, а «сероні» — вгорі, на гарандрі. «Але хто такі „сероні“?» — замислився він. Ледве чи відкриті простори гарандри надаються для життя… Можливо, подумалось йому, у гросів є якась міфологія (у нього не було сумнівів, що місцеве населення перебуває на дуже низькому щаблі розвитку), і «сероні» — то їхні боги чи демони.
Вони знову сіли в човна і попливли; приступи нудоти й далі мучили Ренсома, хоч тепер повторювалися щораз рідше й рідше. Лишень через кілька годин йому спало на думку, що «сероні», цілком можливо, є множиною від «сорн».
По праву руку від них котилося донизу небосхилом сонце. Воно опускалося до обрію швидше, ніж на Землі — принаймні, у знайомих Ренсомові широтах, — і його захід не осяював тутешнє безхмарне небо пишними барвами. Була ще якась невловна, ледь помітна для ока відмінність, та заки він встиг окреслити її бодай подумки, сонячний диск уже пірнув за чорні на золотому тлі верхівки шпилястих гір, і гандраміт поринув у
