За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
Звісно, Ренсом розмовляв з тросами не тільки про Малакандру. Навзамін доводилося вдовольняти їхню цікавість стосовно Землі, а це виявилося для нього зовсім не простою справою. По-перше, він трохи розгублено з’ясував, що знає про свою рідну планету не так уже й багато; по-друге, частину правди йому конче хотілося просто приховати. У нього не було наміру детально розповідати малакандрійцям про такі звичні для людства війни чи про перегини епохи індустріалізації. Він добре пам’ятав, чим закінчилися мандрівка на Місяць для Велсового Кейвора. Коли гроси заходилися наполегливо розпитувати про людей — «люгдин», як вони їх називали, — Ренсома охоплювало збентеження, ніби йому пропонували привселюдно роздягнутися. Крім того, він не збирався розказувати про те, що його привезли на Малакандру, аби віддати сорнам, бо з дня на день все більше переконувався: правлять на цій планеті саме сорни. Але навіть те, що він розповів, подіяло на уяву гросів, як іскра на сухий хмиз. Всі поголовно почали складати поеми про дивну гандру, де рослини тверді, наче камінь, трава зелена, ніби гори, вода холодна і солена, а «люгдини» живуть просто на гарандрі.
Втім, ще більше їх зацікавила розповідь про гострозубого водяного хижака, від якого Ренсом утік вже в їхньому світі, ба навіть у їхньому гандраміті. Гроси зійшлися на думці, що то була гнакра, і страшенно розхвилювалися, бо гнакри в долині не бачили вже хтозна скільки років. Молодь тепер не розлучалася зі зброєю — примітивними списами з кістяними наконечниками, — а в дітлахів улюбленою забавою стало гратися на мілководді у полювання на гнакру, хоч стурбовані матері й намагалися не підпускати їх до води. Словом, звістка про водяну почвару неабияк пожвавила життя у селищі. Гйої якось вирішив попоратися біля свого човна, і Ренсом пішов з ним. Йому хотілося бути корисним, до того ж він уже трохи навчився давати собі раду з нехитрими знаряддями гросів. Вдвох вони вирушили до протоки неподалік, де стояв човен.
Ренсом ішов за Гйої вузькою стежиною, коли їм трапилась самка-грос, зовсім юна, сливе ще дитина. Вона щось говорила, проте зверталася не до них, бо погляд її був спрямований кудись убік, ярдів за п’ять від того місця, де вони проходили.
— З ким ти розмовляєш, Гріккі? — здивувався Ренсом.
— З елділом.
— А де він?
— Хіба ти не бачиш?
— Та ні, нічого не бачу.
— Та онде ж він! — вигукнула вона. — Ой, уже зник. Невже ти його не бачив?
— Ні…
— Чуєш, Гйої?! Люгдина не бачить елділа!
Та до Гйої її слова не долетіли — він уже пройшов далі. Ренсом вирішив, що Гріккі просто собі забавляється, точнісінько так, як це роблять діти на Землі. Він пришвидшив крок і за кілька секунд наздогнав гроса.
XII
Вони провозилися з човном до полудня, а тоді розляглися на траві біля теплого потоку й узялися до обіду. Схожа на приготування до війни підготовка до полювання на гнакру дала Ренсомові нагоду поставити тросові кілька запитань. Він не знав, як буде по-малакандрійськи «війна», тому спитав, як умів:
— Чи буває, що сероні, гроси чи пфіфльтріґи ось так, зі зброєю в руках, ідуть одні проти одних?
— А навіщо? — здивувався Гйої.
Пояснити це було непросто.
— Наприклад, — мовив урешті-решт Ренсом, — одні щось мають, але не хочуть дати іншим, а тим конче треба… Чи застосують кінець кінцем ті другі силу? Чи скажуть: «Дайте нам те, що нам потрібно, або ми вас переб’ємо»?
— Що ж вони можуть вимагати?
— Ну, приміром, їжу.
— Якщо іншим гнау потрібна їжа, то як же їм не дати? Ми часто так і робимо.
— А якби вам самим не вистачало?
— Малелділ зволив, щоб рослини ніколи не переставали рости.
— Але ж, послухай, Гйої, якщо у вас буде щораз більше й більше дітей, то хіба Малелділ розширить гандраміт, щоб їжі вистачило всім?
— На таких речах краще знаються сероні. Але навіщо нам більше дітей?
Ренсому важко було на це відповісти, та все ж він зважився:
— Хіба для гросів зачинати дітей — не насолода?
— Ще й яка насолода, люгдино. Ми називаємо її любов’ю.
— У нас людина, зазнавши насолоди, хоче її повторити, спочатку раз, потім ще раз і ще раз… Так може народитися стільки дітей, що їх годі буде прогодувати.
Гйої довго обмірковував почуте.
— Ти хочеш сказати, — зрештою поволі заговорив він, — що ви можете робити це не протягом року чи двох у своєму житті, а знову і знову?
— Так.
— Але навіщо? Хіба можна хотіти їсти, коли щойно пообідав, або спати після того, як виспався? Не розумію…
— Але ж ми обідаємо щодня. А ти кажеш, що любов приходить до гроса тільки раз у житті.
— Зате сповнює ціле життя. В юності грос шукає свою обраницю, упадає за нею, зачинає дітей, виховує їх, а потім згадує про все це, ніби знову переживаючи, й перетворює на вірші та мудрість.
— Невже йому достатньо просто згадувати про насолоду?
— Це все одно, що сказати: «Невже мені достатньо просто їсти їжу?».
— Не розумію.
— Насолода стає справжньою насолодою тільки тоді, коли про неї згадуєш. Ти, люгдино, говориш так, наче насолода — це одне, а спогади про неї — зовсім інше. Але ж вони є одним цілим. Сероні пояснили б усе це краще за мене, та в пісні я сказав би краще за них. Те, що ти називаєш спогадом, завершує і довершує насолоду так само, як «краг» завершує і довершує поему. Коли ми з тобою зустрілися, то була всього лишень мить, яка швидко минула, майже ніщо. Ми знаємо про неї дуже мало. Справжня зустріч з тобою — це те, як я згадуватиму її, коли настане пора вмирати, те, чим вона стане в мені до того часу. А та перша мить — то тільки початок. Ти розповідав, що у вашому світі є поети. Хіба вони не навчають вас усьому цьому?
— Деякі, мабуть, і справді навчають… — мовив Ренсом. — Але навіть якщо говорити про пісні, хіба тросові ніколи не хочеться знову почути якусь чудову строфу?
На жаль, Гйої у
