За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
— Достоту, — провадив далі Гйої, — добре, що ти заговорив про пісні. Це чудовий приклад, позаяк найвишуканіша строфа набуває довершеності лишень завдяки всім строфам, що йдуть за нею. Повертаючись до неї, часом з’ясовуємо, що вона не така вже й доладна, як здавалося спочатку. Отже, повернувшись, можна просто її знищити. Так буває у добрій пісні.
— А в кривій пісні, Гйої?
— Кривих пісень ніхто не слухає, люгдино.
— Гаразд, тоді що ти скажеш про любов у кривому житті?
— Хіба може бути кривим життя гнау?
— Невже ти хочеш сказати, Гйої, що кривих гросів узагалі не буває?
Грос замислився.
— Мені доводилося чути про щось подібне, — озвався він зрештою. — Кажуть, іноді трапляється, що дитина, сягнувши певного віку, починає поводитися якось дивно. Подейкували, що в одної такої з’явилося бажання їсти землю. Можливо, й був де-небудь грос, якому хотілося, щоб роки любові у його житті продовжилися. Я про таке не чув, але все може бути. Зате я чув пісню про ще дивніші речі: начеб жив колись дуже давно в іншому гандраміті один грос, який бачив усе, сказати б, подвійно: два сонця на небі, дві голови на шиї… Так от, кажуть, кінець кінцем розум у нього так потьмарився, що йому забаглося мати двох подруг. Ти, звісно, можеш мені не вірити, але в пісні мовиться, що він любив двох гресні.
Тепер задумався вже Ренсом. Якщо Гйої каже правду, то перед ним — вид живих істот, якому від природи властива цнотливість, моногамія. Хоча, якщо добре розважити, то що тут аж такого дивного? Відомо ж, що деякі тварини шукають собі пару лишень у шлюбний період; якщо вже природа створила таке чудо як статевий потяг, то хіба не могла вона піти ще далі і зробити так, щоб кожен не з огляду на норми моралі, а суто інстинктивно відчував цей потяг тільки до однієї особи протилежної статі? Він навіть туманно пригадував, що десь чув, ніби якісь «нижчі» земні тварини від природи моногамні. Так чи інакше, було очевидно, що у гросів необмежене народження дітей і подружня невірність фактично неможливі. І тут, нарешті, йому сяйнуло: властиво, головна загадка криється не в гросах, а в людях. Звісно, трохи дивно, що у гросів такі інстинкти, але набагато дивніше, що ці інстинкти майже збігаються з недосяжними ідеалами далекого-далекого людського роду, власні інстинкти якого знаходяться зараз у такому жалюгідному стані… Які події в історії людей могли так на них вплинути? Та тут Гйої заговорив знову:
— Безперечно, такими нас зробив Малелділ. Де б ми брали їжу, якби у кожного було двадцятеро дітей? Крім того, життя стало б просто нестерпним, якби ми постійно тільки те й робили, що прагнули повернути якийсь день чи рік. Але ж нам відомо, що кожен прожитий день сповнює ціле життя очікуванням і спогадами, які, власне, і становлять сутність цього дня.
Десь у глибині душі Ренсом відчув роздратування тим, що його світ так поступається світові мешканців Малакандри, і буркнув:
— А все ж Малелділ підсунув вам гнакру.
— Ну, це зовсім інше. Я прагну вбити гнакру так само, як вона прагне вбити мене. Я мрію бути у першому човні і першим ударити списом, уздрівши її чорні щелепи. Якщо ж вона принесе смерть мені, то мій народ мене оплаче, і на моє місце стануть мої брати. Але ж ніхто не хоче, щоб усі гнеракі зникли; я теж цього не хочу. Як тобі це пояснити… адже ти не розумієш наших поетів! Гнакра — наш ворог, проте водночас ми її любимо. Коли вона позирає вниз із водяної гори на півночі, де приходить на світ, ми відчуваємо її радість у своїх серцях; коли вона летить униз водоспадом, ми летимо разом із нею; коли приходить зима, і пара над озером здіймається вище, ніж сягає погляд, ми споглядаємо все це її очима і розуміємо, що настав час їй вирушати в дорогу. Зображення гнакри висять у наших оселях; вона — знак усіх гросів, в ній живе дух долини. Наші діти починають гратися у гнакру, як тільки навчаться плюскатися на мілководді.
— І тоді вона їх убиває?
— Дуже рідко. Гроси були б кривими, якби дозволили їй підійти так близько. Ми вистежуємо її заздалегідь, задовго до цього. Так, люгдино, у світі є небезпеки, які несуть смерть, але вони не можуть зробити гнау нещасним. Тільки кривий гнау дивиться на все навколо похмуро. А ще скажу тобі ось що: гадаю, ліс не був би таким гарним, вода — такою теплою, а любов — такою солодкою, якби в озері не крилося жодної загрози. Я розповім тобі про день, завдяки якому я став тим, ким я є; такий день буває у житті тільки раз, як любов чи служіння Оярсі в Мелділорні. Ще молодим, майже дитиною, я вирушив тоді у далеку мандрівку вгору по гандраміту, туди, де зорі сяють опівдні і де навіть вода холодна. Я піднявся до місця, звідки зривається донизу велетенський водоспад, і опинився на березі заводі Балкі, де душа сповнюється таким благоговінням, як ніде більш у світі. Стіни скель здіймаються там угору, скільки вистачає зору, а на них ще у прадавні часи було викарбувано величезні священні образи. Там і гуркоче водоспад, званий Водяною Горою. Я стояв там наодинці з Малелділом, бо навіть слово Оярси не досягало мене, і відтоді серце у мене постійно б’ється сильніше, а моя пісня лунає гучніше. Але можу тебе запевнити, що все було б інакше, якби я не знав, що в Балкі живуть гнеракі. Там я пив життя, бо у заводі чаїлася смерть. І то був найкращий у світі напій, окрім хіба одного.
— Якого? — запитав Ренсом.
— Самої смерті у той день, коли я її вип’ю і піду до Малелділа.
Невдовзі вони знову стали до праці, а коли сонце вже хилилося до гір, подалися через ліс назад до селища. Ренсомові згадалася зустріч із Гріккі, і він мовив тросові:
— Гйої, пригадуєш, коли я вперше тебе побачив, а ти мене ще не помітив, ти щось говорив. Саме тому я й зрозумів, що ти — гнау,
