Лицар Відображень - Роджер Желязни

Його система тривоги спрацювала неправильно не вперше — можливо був тому виною випадковий астральний протяг чи якась моя незрозуміла думка. Але в такому місці, як це, не можна діяти навмання. Найвищий з каменів неподалік, футів п'ятнадцяти-двадцяти висотою, знаходився по ліву руку від мене, кроків за сто вгору по горбу. Я підійшов до нього і почав підійматися вгору.

Діставшись, нарешті, до його вапняної вершини, я отримав можливість бачити на велику відстань у всі сторони. І не помітив у цьому дивному всесвіті жодного живої істоти.

Тому я вирішив, що тривога і справді була помилковою, і спустився вниз. Я ще раз спробував викликати Логрус, а Фракір прямо-таки відривав мені руку. Чорт. Не звертаючи на нього уваги, я послав виклик.

Знак Логрус виріс переді мною і помчав на мене. Він танцював, як метелик, а вдарив, як вантажівка. Мій кіношний світ понісся геть, ставши з чорно-білого чорним.

4

Я приходив до тями.

Голова боліла, в роті було болото. Я був розпростертий обличчям вниз. Пам'ять остаточно повернулася, і я відкрив очі. Навколо все як і раніше було чорно-біло-сірим. Я виплюнув пісок, протер очі, проморгав. Знака Логруса не було, і пояснити, що тільки що трапилося, я не міг.

Я сів, обнявши коліна. Схоже, я опинився на мілині: всі мої надлюдські засоби пересування та спілкування були блоковані. Я не зумів придумати нічого іншого, як встати, вибрати напрямок і покрокувати.

Я здригнувся. Що це мені дає? Ще трохи того ж одноманітного пейзажу?

Пролунав тихий звук, наче хтось делікатно прокашлявся.

У мить ока я опинився на ногах, пильно вдивляючись у простір попереду себе.

— Хто тут? — Запитав я, відмовляючись від артикуляції.

Мені здалося, що той же самий звук пролунав зовсім поруч.

Потім у мене в голові неначе хтось сказав:

— У мене для тебе повідомлення.

— Що? Де ти? Повідомлення? — Спробував я запитати.

— Вибачте, — долинув здавлений голос, — Але я новачок у цій справі. Якщо по порядку, я там, де був завжди — на твоєму зап'ясті, а коли тут вибухнув Логрус, він додав мені трохи сили, так, щоб я зміг доставити повідомлення.

— Факір?

— Так. В той день, коли ти проніс мене через логрус, я вперше знайшла нові сили, отримавши чуття на небезпеку, рухливість, бойові навички і обмежену чутливість. Цього разу Логрус додав пряме уявне спілкування і розширив мою обізнаність до такої міри, що я можу передавати повідомлення.

— Навіщо?

— Він поспішав. Тут він міг затримати тільки на мить, а це — єдиний спосіб дати тобі знати, що діється.

— Я не знав, що Логрус розумний.

Послідувало щось подібне до сміху.

Потім:

— Розумності такого порядку важко класифікувати, і по-моєму, велику частину часу йому просто нічого сказати, — пролунала відповідь Факіра. — Він витрачає свою енергію в основному в інших сферах.

— Ну так навіщо він прибув сюди і раптово напав на мене?

— Не навмисно. Варто було йому зрозуміти, що я — єдиний засіб контакту з тобою не тільки кількома словами або образами, як він дав мені нові здібності, а ця атака — побічне явище.

— Чому час його перебування тут так обмежений? — Запитав я.

— Природа цього краю, що лежить між Відображеннями, така, що він однозначно неприйнятний і для Лабіринта, і для Логруса.

— Як демілітаризована зона?

— Ні, тут справа не в перемир'ї. Просто їм обом взагалі надзвичайно важко відображатися тут. Ось чому це місце майже не змінюється.

— Вони не можуть легко дістатися до цього місця?

— Приблизно так.

— Як вийшло, що я ніколи не чув про нього раніше?

— Напевно, тому, що сюди всім однаково важко потрапити.

— Ну, так що за повідомлення?

— Загальний сенс такий: не намагайся більше викликати Логрус, поки ти тут. Тут середовище спотворене настільки, що немає ніякої впевненості, як поведеться будь-яка перенесена сюди енергія більша певної величини. Це може виявитися для тебе небезпечним.

Я помасажував віскі, в яких стукало. По крайній мірі, я відволікся від своєї хворої щелепи.

— Гаразд, — погодився я. — Ніяких натяків на те, що я повинен тут робити?

— Це випробування. Чим — не можу сказати.

— У мене є вибір?

— У якому сенсі?

— Можу я відмовитися від участі?

— Гадаю, можеш. Але тоді не розумію, як ти звідси виберешся.

— Тобто, якщо я візьму участь у грі, врешті-решт мене випустять звідси?

— Так, якщо ти ще будеш живий. Думаю, що і в іншому випадку теж.

— Значить, у мене дійсно немає вибору.

— Вибір буде.

— Коли?

— Десь в дорозі, не знаю, де.

— Чому б тобі просто не повторити мені всі отримані тобою інструкції?

— Не можу. я не знаю, що означає «всі». Вони з'являються тільки у відповідь на конкретні запитання або ситуацію.

— Яка небудь з них перешкодить тобі виконувати обов'язки душителя?

— Ні, не повинна.

— Ну, це вже дещо. Відмінно. Є ідеї щодо того, що мені робити далі?

— Так, тобі треба почали піднімати на найвищий пагорб зліва від тебе.

— На який… о'кей, по-моєму, он він, — вирішив я, коли мій погляд впав на обламане ікло із сяючого білого каменю.

Отже, я попрямував до нього вгору по поступово набираючому крутизну схилу. Чорне сонце на сірому небосхилі піднялося ще вище. Як і раніше, стояла моторошна тиша.

— Е-е… не знаєш точно, що ми виявимо, коли доберемося туди, куди йдемо? — Спробував я заговорити з Факіром.

— Я впевнений, що інформація існує, — прийшла відповідь, — але не думаю, що ми одержимо до неї доступ раніше, ніж прийдемо в потрібне місце.

— Сподіваюся, ти правий.

Дорога робилася все крутіше. Оскільки я ніяк не міг точно визначити час, мені здалося, що пройшло більше години перш, ніж я покинув передгір'я і взявся підійматися на саму білу гору. Хоча ні слідів ніг, ні ніяких інших ознак життя я не помітив, кілька разів я натикався на довгі, схожі на виступи подряпини начебто чийогось сліду, які вели до цієї високо розташованої вибіленої поверхні. Поки я долав схил, пройшло, мабуть, ще кілька годин, темне сонце перемістилося в центр небосхилу і початок спускатися на захід, за цю вершину. Дуже дратувало те, що не було можливості вилаятися вголос.

— Як я можу бути впевнений, що ми на тій стороні цієї штуки, що треба? або що ми направляємо в те місце, куди слід? — Запитав я.

— Поки що ти тримаєш вірний курс, — відповів Факір.

— Ти не знаєш, скільки ще йти?

— Не-а. хоча і дізнаюся про це,