Веселка тяжіння - Томас Пінчон

САКАЛЛ: Ну шо, мі оба його бачім. Значіт, справжній.

РАТБОУН: У нашому світі, друже, спільні галюцинації після косяка — не диво.

САКАЛЛ: Хто кажі, шчо це спільна галюцинація? Гуу, гуу! Якбі то буля галютсінатсія — а я не кажю, шчо це є галютсінатсія, — то це від кактуса-пейот. Або, може, від дурману смергдючохо…

Така захоплива бесіда триває півтори години. Жодної монтажної склейки, Карлик весь час украй активний, реагує на численні вишукані, а іноді блискучі й уїдливі фрази в їхній розмові. Час від часу коні серуть у пилюку. Незрозуміло лишень, чи усвідомлює Карлик, що обговорюють його реальність, — ще одна майстерна двозначність. Нарешті Ратбоун із Сакаллом доходять спільної думки, що єдиним способом владнати суперечку є убити Карлика, який здогадується про їхній намір і з лементом дає драла вулицею. Сакалл регоче настільки нестримно, що падає з коня у ясла, а глядача радують останнім великим планом усмішки Ратбоуна — усмішки дуже непевної. Пісня фінального затемнення:

Якщо тобі добре щодня,

То з тебе буде гарна свиня,

Коли лиш пізнаєш ти СКНАРІСТЬ НАРКОШІ!

І короткий епілог, у якому Осбі намагається пояснити, що, безперечно, у сюжет треба якось вплести елемент «Скнарості», щоб виправдати назву, але стрічка закінчується посеред «е-е…»

Катьє спантеличена, але на посланнях вона знається. Імовірно, якийсь таємний друг у «Білій візитації» — мабуть, сам Сільвернейл, не надто відданий Пойнтсменові та почту, — навмисно підклав кі-нопробу Осбі Філа саме сюди, де вони були певні, що вона її знайде. Дівчина перемотує і знову переглядає стрічку. Осбі дивиться простісінько у камеру, просто на неї, жодної тобі безглуздої наркоманської дурні, він грає. Помилки нема, це і є послання, і його код вона незабаром розгадає. Припустімо, Бейзил Ратбоун уособлює Осбі, С. З. Сакалл може бути містером Пойнтсменом, а карликовий шериф — темним огромом Схеми, загорнутим в один невеличкий пакуночок: зменшена, видима мішень. Пойнтсмен стверджує, що вона нереальна, але Осбі знає ліпше. Пойнтсмен опиняється у смердючих яслах, а змова/Карлик — переляканий, у пилюці. Пророцтво. Підказка. Вона повертається до своєї відчиненої камери, складає речі до сумки і виходить з «Білої візитації» повз нестрижені декоративні живоплоти, що відростають до природного стану, повз божевільних із мирних часів, вони повернулися і спокійно вигріваються на осонні. Колись під Шевенінґеном із такою ж надією на втечу вона йшла дюнами повз водогінні споруди, квартали нових багатоквартирних будинків, що замінили знесені нетрі, в опалубці ще бетон не висох — линула беззахисною тінню, так давно, на побачення з Піратом біля вітряка «Ангел». Де він тепер? Невже досі у Челсі? Чи він взагалі ще живий?

У будь-якому разі, Осбі вдома, жує спайс, курить траву, нюхає коку. Залишки воєнних запасів. Один грандіозний спалах. Не спав уже три дні. Він променисто всміхається до Катьє, сонце первісних барв б’є з його голови, він розмахує голкою — щойно з вени, — зубами затягує трубку, величезну, як саксофон, нацуплює на голову мисливську шапку, яка не здатна притлумити його сяєво.

— Шерлок Голмс. Бейзил Ратбоун. Я мала рацію, — задихана, бухає сумку долі з глухим стуком.

Аура пульсує, скромно кланяється. Він і сталь, він і сириця, він і піт.

— Добре, добре. Син Франкенштейна там теж є. Мені б хотілося, щоб ми говорили прямо, але…

— Де Прентіс?

— Пішов шукати транспорт. — Веде її до задньої кімнати, обладнаної телефонами, корковою дошкою з пришпиленими нотатками, столами з картами, розкладами, «Вступом до сучасної мови гереро», історіями корпорацій, котушками звукозаписного дроту. — Наразі тут не дуже чисто, але справи просуваються, лялю, справи просуваються.

Чи ж це те, про що вона думає? Скільки разів пробуджена і відкинута, бо не варто сподіватися, аж так сильно сподіватися? З погляду діалектики, рано чи пізно має виникнути протидія… Катьє, мабуть, ніколи не була достатньо політичною, ніколи не була достатньо впевненою, щоб мати віру, що постане… що постане навіть з усією владою на іншому боці, що постане насправді…

Осбі витягнув складані стільці, тицяє чималу пачку мімеографічних копій.

— Дещо з цього тобі варто знати. Не хочемо тебе квапити, але ясла вже чекають.

І щойно його модуляції протекли крізь кімнати прегарними (і якийсь час досить бентежними) експозиціями бугенвілійно-персикової червоності, здається, що Осбі на мить стабілізується у такого собі не вповні від світу сього героя втраченої вікторіанської дитячої книжки, бо на соту версію того самого запитання відповідає:

— Просто у Парламенті Життя настає час поділу. Ми тепер у коридорах, які самі й обрали, і рухаємося до Трибуни…

□□□□□□□

Люба матусю, сьогодні я кількох людей вирядив до Пекла…

Фрагмент із того, що вважається «Євангелієм від Томи»

(оксіринхський папірус, № засекречено)

І хто б подумав, що тут стільки людей? У цій неспокійній споруді вони безперервно з’являються, збираються групами, заглиблені у роздуми, ходять поодинці або розглядають картини, книжки, експонати. Здається, що це якийсь дуже різнобічний багаторівневий музей, а нові крила відростають, як жива тканина, — хоча, якщо все це і розростається до якоїсь кінцевої форми, то ізсередини цього не бачать. У деякі зали заходиш на свій страх і ризик, біля входів стоять вартові й дуже чітко дають це зрозуміти. Рух коридорами відбувається без тертя, ковтальний і швидкий, часто нестримний, як на ідеальних роликових ковзанах. Частини довгих галерей відкриті морю. Є кав’ярні, де можна посидіти і подивитися на захід чи схід сонця — залежно від розкладу змін і нарад. Повз котяться фантастичні візочки з печивом, величезні, як меблеві фургони, — туди треба зайти, перебрати все на незліченних полицях, і на кожній наступній наїдки глейкіші й солодші, ніж на попередній… неподалік стоять кухарі з черпачками для морозива напоготові, чекають лиш слова від цукрофільного відвідувача, щоб швиденько виліпити «запечену Аляску» будь-якого розміру і з будь-яким смаком, а тоді спритно запхати її до печі… є човники з пахлави, натоптані баварськими вершками, накриті завитками гіркувато-солодкого шоколаду, кришеним мигдалем, вишеньками завбільшки з м’ячик для настільного тенісу, попкорн у плавленому зефірі та маслі, а ще тисячі сортів вершкових помадок — від лакриці до божественності, які розпліскують на пласких камінних столах. Є іриски, їх тягнуть вручну, іноді вони витягуються поза кути, вилазять з вікон, а тоді в інший коридор — я перепрошую, шановний, не потримаєте хвильку? Красно дякую, — і жартун уже накивав п’ятами, кинувши Пірата Прентіса, той — новенький і досі дуже всім цим здивований, тримається за один