Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Доброго дня, Прокаловскі, прошу дозволу піднятися на борт.
У відповідь — постріл. Шпрінґер падає на палубу, дощовик жовтим язиком ляскає на його спині, а гучномовець дивиться вгору, ловить розтрубом дощ.
— Доведеться без дозволу… — Помахом руки підкликає Слотропа: — Готуйся перестрибнути на борт. — До фрау Ґнаб: — Беремо на абордаж.
— Чудово, тільки, — досить одного погляду на злісний оскал, що спалахує на обличчі матусі Отто, і вже зрозуміло, що сьогодні вона вийшла в море не за гроші, — коли мені їх, той… таранити?
У морі сам на сам з «Анубісом». Слотроп починає неприємно пітніти. Золоте скелясте узбережжя Рюґена — тло всього дійства — здіймається й опадає під натиском шквалу. Цонґґґ — ще один постріл б’є у корпус.
— На таран, — велить Стрибун. А буря розійшлася не на жарт. Звеселіла фрау Ґнаб мугикає щось крізь зуби, крутить штурвал — шпиці мерехтять, ніс розвертається і цілиться у мідель-шпангоут. Налітає блідий борт «Анубіса» — невже фрау хоче його прохромити, як паперовий барабан? За ілюмінаторами видно обличчя, куховарка біля камбуза чистить картоплю, а на мокрій від дощу палубі спить якийсь п’яний у сурдуті й ковзає в такт похитуванню судна… ах — ja, ja, величезна синя квітчаста миска з накришеною картоплею у неї під ліктем, ілюмінатор, відлиті з чавуну квіти на спіралі лози пофарбовані білим, з-під раковини легкий запах капусти і ганчір’я для миття посуду, вузлик фартушка туго і затишно зав’язаний на спині, і ягнятка біля ніг, ox, ja, маленька, он іде маленька — ах — он іде оніде МАЛЕНЬКА — АХХХ…
ОТТО! Б’є своїм суденцем в «Анубіс», богоненависне, оглушливе Отто…
— До бою! — Шпрінґер на ногах. Проколовскі відвертає і додає ходу. Фрау Ґнаб знову наздоганяє яхту з правого борту, йде у кільватері. Отто подає абордажні гаки, що віддавна на ганзейській службі, залізні, зі слідами ударів, але на вигляд цілком годящі, а Мутті тим часом дає повний уперед. На «Анубісі» під навіси повиходили пари — подивитися на розвагу, показують пальцями, сміються, весело вимахують руками. Дівчата з голими грудьми, з яких скрапують краплі дощу, посилають поцілунки рукою, а оркестр грає Ґай-Ломбардове аранжування «Бігаю між краплями дощу».
Слизьким трапом підіймається просолений, флібустьєрський Слотроп, тягне за собою абордажний гак, попускає линву і не зводить з Отто очей — розкрутити, кинути, як ласо, ррраз — і по всьому. Шпрінґер з Отто на баку і на кормі також закидають гаки, тягнуть до себе, поки судна вдаряються, відскакують, знову б’ються… але «Анубіс», ніжнобілий, уповільнив хід, потягнувся, дозволив… Отто протягує канат через передній клюз і навколо різьбленого поруччя яхти — біжить на корму, тенісні туфлі чвакають, лишають ребристі сліди, їх змиває дощем, кріпить канат і там. Реве щойно створена ріка, біла і несамовита, тече назад поміж двома суднами. Шпрінґер уже на головній палубі яхти, Слотроп запихає «люґер» за ремінь штанів і кидається слідом.
Класичним гангстерським кивком Шпрінґер вказує головою на місток. Слотроп продирається крізь простягнуті руки, привітання ламаною російською й алкогольні випари до трапа лівого борту — лізе, поволі пробирається на місток. Прокаловскі сидить собі на капітанському стільці і палить Шпрінґерову ami[522], зсунувши кашкет на потилицю, а сам Шпрінґер саме підходить до кульмінаційного моменту німецького сортирного анекдоту зі свого розмаїтого репертуару.
— Якого біса, Ґергардте, — Прокаловскі крутить великим пальцем. — Червона Армія теж на тебе працює?
— Ще раз добридень, Антонію. — Три срібні зірки на його погонах привітно блискають, але марно.
— Я вас не знаю. — До Стрибуна: — Гаразд. У машинному відділенні. По правому борту, внизу, за генератором, — і це означає, що Слотроп має піти.
Унизу біля трапа він зустрічається зі Стефанією, та саме йде коридором.
— Привіт. Шкода, що так ось зустрічаємося.
— Привіт, я Стефанія, — швидко зачиняє віконниці своєї усмішки і йде далі, — на палубі угорі є випивка, пригощайтеся, — і вийшла під дощ. Що?
Слотроп спускається у люк, пробирається до технічних приміщень. Десь над ним відбивають три склянки, повільно, дещо приглушено, з легким відлунням. Уже пізно… пізно. До Слотропа доходить, куди він потрапив.
Щойно його нога ступила на палубу, всюди гасне світло. Вентиляція загуділа і стихла. Машинне відділення на рівень нижче. Невже йому доведеться робити все у темряві?
— Я не зможу, — пошепки.
— Зможете, — відповідає голос над самим вухом. Слотроп відчуває на собі чиєсь дихання. Зі знанням справи йому заціджують у карк. У цілковитій темряві блимає світло. Ліва Слотропова рука німіє. — Другу я вам лишу, — каже голос, — щоб спуститися в машинне відділення.
— Зачекайте… — Щось таке, ніби носак бальної туфлі, виникає невідь звідки, на секунду зависає, гладить м’який низ його підборіддя, а тоді луп — і різким ударом защіпає Слотропові зуби на язику.
Страшенний біль. Присмак крові. Піт заливає очі.
— Ану, ходу. — Слотроп вагається, і його ззаду щипають за шию. Як же боляче… тримається за трап, осліплений, починає плакати… аж тут згадує про «люґер», але не встигає до нього дотягтися, як прилітає несамовитий удар десь між стегном і промежиною. Пістолет гримотить по сталевій палубі. Слотроп уклякає на одне коліно, обмацує палубу, і тут на його пальці легко наступає туфля. — Цією рукою вам ще триматися за поручень, пам’ятаєте? Пам’ятаєте? — Туфля зникає, проте лиш для того, щоб копнути під пахву. — Підводьтеся, підводьтеся.
Слотроп незграбно і навмання повзе до наступного трапа, тримається однією рукою, спускається вниз. Відчуває, як вгору повзе сталевий отвір.
— Не намагайтеся повертатися, поки не зробите того, що повинні.
— Танатц? — Болить язик, ім’я звучить нерозбірливо. Мовчання. — Морітурі? — Нема відповіді. Слотроп ставить ногу на сходинку вище.
— Ні-ні. Я ще тут.
Він поволі просувається донизу, тремтить, сходинка за сходинкою, в руці поколює. Як зійти вниз? Як піднятися? Пробує зосередитися на відчутті болю. Нарешті ноги впираються у металічну поверхню. Геть сліпий. Рухається до правого борту, щокроку б’ється об щось із гострими виступами на рівні гомілки… Я не хочу… як я можу… дотягтися назад… голіруч… а що, коли…
Щось вищить праворуч — щось механічне, — він підскакує, вдихає, втягує крізь зуби холод, у спині та руках танцюють м’язи, пересмикуються… дістається якоїсь циліндричної перепони… може, це генератор… нагинається і починає… Його рука намацує цупку тафту. Відсмикує руку, випростовується, б’ється головою об щось гостре… хочеться відповзти назад до трапа, але він уже зовсім не орієнтується… сідає навпочіпки, обертається, повільно… хоч би це закінчилося, хочбицезакінчилося… Але його руки, мацаючи палубу, повертаються до слизького атласу.
— Ні. — Так: гаплички і петлі. Він ламає ніготь, намагаючись
