Веселка тяжіння - Томас Пінчон

— А тепер, — долинає з радіо, — настав час для? «Мило… впало»! — Гучні оплески і верескливі смішки тривають неприємно довго.

— «Мило впало»? — до тонкої перегородки легким кроком підходить Семмі Гільберт-Спаесс, пхається вперед — глянути.

— Неспокійні сусіди, — зауважує німецький режисер Ґергардт фон Ґьолль. — Це коли-небудь скінчиться?

— Гальо, Прентісе, — киває головою чорношкірий, якого Пірат не впізнає, — здається, ми на сусідніх золотих горщиках сиділи. — Та що таке, хто вони всі… Його звати Сен-Жюст Ґроссаут. — Більшу частину Тривалості Фірма намагалася інфільтрувати мене у Шварцкомандо. Більше нікого з таким бажанням я не бачив. Звучить дещо параноїдально, але гадаю, що був один такий… — Відверте порушення секретності, якщо це те, чим видається, дещо спантеличує Пірата.

— А як ви гадаєте… ну, чи не змогли б ви підготувати мені про все це оперативний звіт?

— Ой, Джеффрі. Біда-біда-біда… — Після споглядання душових розваг повертається Семмі Гільберт-Спаесс, хитає головою, витріщені левантійські очі дивляться на кінчик носа. — Джеффрі, щойно ти отримаєш бодай якийсь звіт, усе зміниться. Можемо все спростити, наскільки захочеш, але ти настільки втратиш у деталізації, що воно того не варте, направду, не варте. Роззирнися, Джеффрі. Добре порозглядай, і побачиш.

Пірат із подивом бачить сера Стівена Додсон-Трака, стрункого і підтягнутого, яким його зроду не бачив. Чоловік дієвий у спокої, як вправний самурай, — щоразу, коли розпочинає з Ними сутичку, цілком готовий до смерті — без страху та каяття. Дивовижна переміна. Пірат починає сподіватися на краще.

— Коли ви навернулися? — Він знає, що сера Стівена таке питання не образить. — Як це сталося?

— Ой ні, не дозволяйте йому себе дурити. — А це ще хто такий із зализаним помпадуром, начесаним так, наче ще одна фізіономія вивищується над тією, в якій упізнається зім’ята, побита душа бійця, який не тільки навмисне здавав бої на рингу, але й болісно про це роздумував, падаючи на поміст. Це Джеремія «Милосердний» Еванс, добре відомий політичний сексот з Пембрука. — Ні, наш маленький Стіві наразі ще не цілком готовий до святості, чи не так, мій хлопче? — Грайливо поплескуючи його, ніби в клубі, по щоці: — Га? га? га?

— Аякже, мене кинуть до таких, як ви, — неприязно відповідає лицар. Хоча важко сказати, хто кого провокує, бо Милосердний Еванс заводить пісню, ох, і хріновий з нього співак, не робить, так би мовити, честі своєму народові…

За пересічного молися стукача,

Він, як і ти, з манди, почав стезю своююю…

І хай добрішим буде сміх,

Сексоти смертні, й так у всіх —

Від Кілкенні до К’ю…

Тому, коли зітхнеш собі тихенько,

Спитай себе: а як він там?

Чи гірше продати

За жменю злата,

Ніж все життя зітхати сам на сам[524]?

— Навіть не знаю, чи мені тут сподобається, — Пірат, у якого починають виникати неприємні підозри, нервово озирається.

— Найгірше — це сором, — каже йому сер Стівен. — Його треба пережити. Наступний крок — скажу як старий служака, хоча і дійшов тільки сюди, — здолати сором у собі. Зараз я працюю над вправою «Природа Свободи», розумієте, розмірковую над тим, чи бодай якісь мої дії були насправді моїми, а чи завше я робив те, що Їм хотілося, аби я робив… незалежно від того, у що я вірю, бачте… Мені для роздумів підкинули давню проблему — Радіокерування-Вживлене-У-Голову-При-Народженні, гадаю, щось на зразок коана. Це доводить мене до божевілля, справжнісінька клініка. Я схильний вважати, що саме в цьому вся і заковика. І хто знає, що буде далі? Боже-Боженьку, того я не дізнаюся, безперечно, поки не впораюся з цією… Не хочу у вас так, з порога, відбивати бажання…

— Ні-ні, мене інше цікавило… ваше товариство — це що, тепер моя Група, чи як там? Мене сюди направили?

— Так. І ви вже розумієте чому?

— Боюся, що так. — Попри все, зрештою, люди вбивають одне одного, і Пірат завжди був одним із них. — Я ще сподівався… ох, по-дурному, але сподівався на якесь милосердя… але я був у цілодобовому кінотеатрі за рогом Ґаллаго-М’юз, на перехресті із зайвою вулицею, ну, тією, що не завжди помічаєш, бо прокладена під дуже несподіваним кутом… мені доводилося не надто приємно гаяти час, якийсь отруєний, металічний був час… смерділо чимсь кислим, наче коноплі палили… мені хотілося десь посидіти, а їм байдуже, хто ти насправді, що їси, скільки спиш або з ким… з ким зустрічаєшся…

— Прентісе, та все нормально, — це Сент-Жюст Ґроссаут, якого інші кличуть «Сем Джус», коли хочуть заткнути, і часом стається так, що ніщо не рятує, крім відвертого хуліганства.

— Я… просто не можу… маю на увазі, якщо це правда, тоді, — смішок, який так боляче пробивається з горлянки, — тоді я надарма перекинувся, хіба не так? Маю на увазі, якщо насправді не перекинувся…

Поголос дійшов до нього під час перегляду урядового кіножурналу. ВІД ПЛАЩА-ТА-КИНДЖАЛА ДО ВАС-ТУТ-НЕ-ЛЕЖАЛО — мерехтіла блискітками назва до всіх душ, що оклигували і зібралися провести ще одну довгу ніч у кіно без розкладу сеансів — план невеличкого натовпу, який витріщається в запорошену вітрину десь на задвірках Іст-Енду, крім тамтешніх мешканців ніхто про них і не знає… позаду повзе догори, наче альпійський луг, перехняблений вибухом бальний паркет руїни, але він хиткий, ідеш, наче по сітці батута, досередини хиляться потиньковані колони, нагорі перехнябилася мідна клітка ліфта. А просто перед ними за потрощеними залишками скляної вітрини звивається напівголе, вошиве, волохате створіння, частково людиноподібне, страшенно бліде, роздирає виразки на обличчі і животі, пускає собі кров, дере і шкрябає чорними від багна нігтями.

— Щодня на Смітфілдському ринку Люцифер Амп дає вистави. І це не дивно — чимало демобілізованих матросів і солдатів стали на службу суспільству, аби хоч якось зводити кінці з кінцями. Незвичайним у цьому є те, що містер Амп служив оперативником у Відділі Особливих Операцій…

— Як не дивно, нічогенька забава, — коли камера переходить до великого плану означеної особи, — вже за тиждень розібрався, що до чого…

— Тепер маєте відчуття приналежності, не як раніше, коли тільки прийшли, а чи… вас досі не прийняли?

— Вони… ага, люди, ну, люди чудові. Просто прегарні. Ні, тут жодних проблем.

Якоїсь миті з катедри за Піратовими плечима долітає запах спиртного і тепле дихання, а тоді Пірата попліскують по плечу.

— Чуєте? «Служив». Ото розкіш. Ніхто ще не йшов із Фірми живим, жодного разу за всі часи — і ніхто