Веселка тяжіння - Томас Пінчон

— Вважайте це каліцтвом, Прентісе, як будь-що, як ампутована нога або малярія… з цим можна жити… якось обходяться, звикають…

— Бути под…

— Та все гаразд. Бути?..

— Бути подвійним агентом? «Обходитися»? — придивляється до інших, вираховує. Здається, тут кожен щонайменше подвійний агент.

— Так… ви тепер тут, з нами, — шепоче Семмі. — Приберіть з дороги сором і шмарклі, юначе, терпіти таке надто довго ми не звикли.

— Це тінь, — вигукує Пірат, — це довічна робота в тіні.

— А подумайте про свобо-ду, — каже Милосердний Еванс. — Я навіть сам собі не можу довіряти, хіба ні? Чи ж буває людина вільнішою, ніж коли її може продати будь-хто? Навіть вона сама, розумієте?

— Я такого не хочу…

— У вас нема вибору, — відповідає Додсон-Трак. — Фірма чудово знає, що ви прийшли саме сюди, і тепер вони очікують докладного рапорту. Або на добровільних засадах, або на інших.

— Але я б ні за які… Я б ніколи їм не сказав… — А ось їхні для нього усмішки, навмисне жорстокі, щоб він хоч трохи отямився. — Ви що, ви мені справді не довіряєте?

— Ні, звичайно ж, — каже Семмі. — А от ви, тільки чесно, повірили б комусь із нас?

— Звичайно, ні, — шепоче Пірат. Тут уже зачіпають його особисте, нічиє інше. Але навіть на цей перехід Вони легко можуть вплинути, як на перехід будь-якого клієнта. Зовсім неочікувано Пірат таки пускає сльозу. Дивно, він ще ніколи не плакав так на людях, але тепер розуміє, де опинився. Зрештою, доведеться-таки помирати у забутті, не допомігши жодній душі: без кохання, без пошанівку, довічно без довіри, довіку без виправдання — лишитися внизу із Претерітами, його бідолашна честь утрачена, вже не віднайдеш, не викупиш.

Він плаче за людьми, місцями, речами, залишеними позаду: за Скорпією Моссмун, що живе у Сент-Джонз-Вуді серед нотних зошитів і нових рецептів із невеликою зграєю ваймаранерів, чию расову чистоту вона збереже за будь-яку ціну, зі своїм чоловіком Клайвом, що показується лише вряди-годи. Скорпія живе за кілька хвилин поїздки на метро, але для Пірата втрачена назавжди, і повернути назад неможливо ні для кого з них… за людьми, яких доводилося зраджувати, виконуючи обов’язки перед Фірмою, за англійцями й іноземцями, за надзвичайно наївним Іоном, за Ґонґілакісом, за Дівчиною-Мавпочкою та сутенерами у Римі, за Брюсом, який згорів… за ночами у партизанських горах, коли він був одним-єдиним із запахом живих дерев, по вуха закоханий у незаперечну красу ночі… за призабутою дівчиною на ім’я Вірджинія з Мідленду та їхньою ненародженою дитиною… за покійною мамою і вмираючим татом, за безневинними та дурнями, які йому наразі довіряють, за бідними личками, приреченими, немов собаки, що так доброзичливо дивилися з-за дротяних загорож і міських собачих притулків… плаче за майбутнім, яке він уже бачить, бо саме від цього так безнадійно і холодно. Його переводитимуть з одного душевного піднесення до іншого, він стоятиме на зібраннях Обраних і засвідчуватиме випробовування нової Космічної Бомби… «Ну, — розумне старе обличчя простягає йому окуляри з чорними лінзами, — ось і ваша Бомба…» — відтак повертається і бачить її густий жовтий вибух внизу на пляжі за багато ліг тихоокеанських хвиль… торкається знаменитих найманих убивць, так, направду доторкається до їхніх рук і лиць… і одного дня збагне, як давно, ще на початку гри, уклали угоду щодо його власного життя. Ніхто не знає точно, коли завдадуть удару — щоранку, до відкриття ринків, ще навіть до молочників, Вони вносять зміни і вирішують, чого буде достатньо цього дня. Щоранку ім’я Пірата буде у списку, а одного ранку воно опиниться майже нагорі. Він намагається сміливо глянути цьому факту у вічі, хоча його переповнює жах настільки чистий, настільки холодний, аж якусь хвилю йому здається, що зараз він зомліє. Потім, трохи очунявши, набравшись мужності перед наступною операцією, він гадає, що вже позбувся сорому, як і казав сер Стівен, так, сором він здолав, але тепер стає страшно, тривожно не за щось там, а за власний зад, свій дорогоцінний, приречений, власний зад…

— А для мертвих місце знайдеться? — Він чує запитання, ще не бачивши тієї, що питає, до кінця не розуміє, як їй вдалося зайти до кімнати. Від усіх інших тепер віє чоловічими ревнощами, похмурим холодком на зразок жінка-на-борту-кепська-прикмета. І Пірат лишається наодинці з нею та її запитанням. Подає їй моток карамельної нитки, який носить при собі, такий самий телепень, як і молодий Поркі Піґ, що подає йому заведену анархістську бомбу[525]. Люб’язностей не буде, вони тут, щоб поділитися болем і кількома істинами, але все у відстороненому тогочасному стилі:

— Та ну, — в яку ще дурнувату халепу, на її думку, вона вскочила? — ви не мертві. Б’юся об заклад, і не тільки фігурально.

— Я мала на увазі, чи дозволять мені привести із собою мертвих, — пояснює Катьє. — Зрештою, вони і є моїми вірчими грамотами.

— Знаєте, мені подобається Франс ван дер Ґроов. Ваш пращур. Той, що з додо.

Це не зовсім те, що вона мала на увазі, кажучи «мертві».

— Йшлося про тих, хто своєю смертю завдячує безпосередньо мені. Крім того, якби сюди зайшов Франс, ви б його обступили, так, усі до єдиного, аби переконатися, що він розуміє, наскільки винен. У світі цього бідолашного чоловіка є нескінченна кількість додо — навіщо розповідати йому про геноцид?

— А ти могла б йому дещо про це розповісти, правда, дівчинко? — глузливо посміхається немузичний Еванс, валлійський виказувач.

Пірат насувається на Еванса, піднявши руки, як салонний заводіяка, але втручається сер Стівен:

— Тут про таке завжди торочать, Прентісе, ми загартовані хлопці. Ліпше навчіться це використовувати. Ніхто не знає, чи ми тут надовго, адже так? Панянка забезпечила себе всім належним захистом, тож, як мені видається, їй не потрібне ваше заступництво.

Що тут скажеш, його правда. Вона кладе теплу долоню Піратові на руку, двічі киває головою і зніяковіло сміється.

— Усе одно мені приємно вас бачити, капітане Прентіс.

— Ви тут одна така, майте на увазі.

Вона лиш зводить брови. Таки бовкнув дурницю. Докір або якесь запізніле бажання чистоти розходиться по його тілу, як наркотик.

— Але… — аж сам дивується, починає падати їй до ніг, як рушнична піраміда, потрапляє у поле її тяжіння, відстані відкинуто, коливання безвимірні. — Катьє… якби ж я ніколи не міг вас зрадити…

Він упав, вона втратила незворушність. Зачудовано дивиться на нього.

— Якби навіть ціна за це була… зрадити інших, завдати