Веселка тяжіння - Томас Пінчон

— Ні… — Він наполовину зводиться, знову втикається у щось головою. Крижані маленькі стегна у вологому шовку черкають його обличчя. Пахнуть морем. Він обертається, і його шмагає по щоці довге мокре волосся. Хай би куди він тепер хотів рушити… холодні соски… глибокий проділ між сідницями, парфуми і лайно, а ще запах солоної води… і запах чого… чого…

Коли знову вмикається світло, Слотроп стоїть навколішки, обережно дихає. Знає, що доведеться розплющити очі. Тепер відсік смердить пригаслим світлом — смертними можливостями світла, — як тіло у лиху годину відчуває реальні шанси зазнати болю, справжнього і жахливого, просто за порогом… Брунатний паперовий пакунок за два дюйми від його коліна, запханий за генератор. Але що ж то мертвотно-біле і червоне витанцьовує на краю поля зору… і чи трапи назад і назовні насправді такі порожні, якими видаються?

Повернувшись на своє судно, Шпрінґер стоїть, дякує «Анубісу» з пляшкою шампанського в руках, розкручує блискучі дротики — і корок стріляє прощальним салютом. Слотропові руки тремтять, він майже все розливає. Антоній і Стефанія з містка дивляться, як судна роз’єднуються, у їхніх очах балтійське небо, її біле волосся у клаптях піни, а вилиці зліплені з туману… чоловік-хмара, жінка-імла, вони зменшуються, відчуження, тиша, назад у серце бурі.

Фрау прямує на південь уздовж іншого берега Рюґена, у протоки повз Буг. Буря не вщухає, стає темно.

— Зайдемо у Штральзунд, — її всіяне карлючками обличчя стікає мастильно-зеленими тінями, жовтим світлом — у рубці похитується гасова лампа.

А Слотроп розмірковує: там і зійду, гайну до Куксгафена.

— Шпрінґере, що скажете? Встигнете зробити для мене папери?

— Нічого не можу обіцяти, — відказує Ґергардт фон Ґьолль.

У Штральзунді на пристані, під зливою і світлом ліхтарів, вони прощаються. Фрау Ґнаб цілує Слотропа, Отто дарує пачку «Лакі Страйк». Стрибун відриває погляд від зеленого записника і киває головою — auf Wiedersehen — поверх пенсне. Слотроп іде, підіймається сходнями на мокрий Hafenplatz[523], моряцькою ходою намагається урівноважити хитавицю, яка лишилася позаду, повз бонове загородження і напнутий такелаж підйомників, повз докерів нічної зміни, що переносять вантажі з рипучих ліхтерів на дерев’яні платформи, повз зігнутих сірих конячок, які цілують каміння без трави… прощання зігрівають у кишенях його порожні руки…

□□□□□□□

Де Папа, чий посох розквітне для мене?

Гора спокушає парфумами й шовками,

Рабами щонайдужчими і млявим натяком

На муки перетворення на небі,

На світло чистоти — на пута, що співають,

І батогами слід примарний б’ють.

У милості стихій її я поклик чую тут

На розі кожному, як нас вночі збирають.

Лізауриної долі за собою не полишив.

В останній сповіді навколішки стою,

Агностик в сяєві її коштовностей-лелітках…

Ось тут у вітровії прикінцевім

Нема ні пісні, ані хіті, ні вини:

Ані пентаклів, ані Чаш і Дурня теж нема…

Бригадира Пудинга ще у червні вбила кишкова паличка. Вже під самий кінець він раз у раз квилив: «ой болить болить…» Сталося це удосвіта, як він і хотів. Катьє затрималась у «Білій візитації» — тинялася прокуреними безлюдними коридорами, посеред порожніх кліток у заґратованому стільнику лабораторії, наче й сама була частиною попелястого мережива павутиння, дедалі густішої пилюки та засиджених мухами вікон.

Одного дня вона знайшла коробки з кіноплівками, абияк скидані Веблі Сільвернейлом у колишньому музичному салоні — тепер у ньому стояв лиш розчухраний і нікому не потрібний віттмаєрівський клавесин із безсоромно виламаними плектрами та демпферами, струни кинули дієзити, бемолити або іржавіти під діловитими ножами негоди, що безжально проникала в усі закутки. Сталося так, що того дня Пойнтсмен був у Лондоні, працював у «Дванадцятому домі», розслаблявся на алкогольних посиденьках із гуртом промисловців. Невже він про неї забув? Невже вона стане вільною? А може, вже вільна?

Здавалося, з нічого, із порожнечі «Білої візитації», вона дістає проєктор, заправляє котушку і фокусує зображення на вкритій мокрими плямами стіні — одразу за краєвидом якоїсь північної улоговини, де вибрикували недоумкуваті аристократи. У будиночку Пірата Прентіса, що в Челсі, Катьє бачить білявку із настільки дивним обличчям, що впізнає середньовічні кімнати раніше за себе.

Коли вони… ага, того дня, коли Осбі Філ обробляв гриби Amanita… Зачарована, добрих двадцять хвилин вона споглядає себе у до-ПОТОКових метаннях. Навіщо це їм узагалі було потрібно? Відповідь на кіноплівці, і знаходить вона її досить швидко — Восьминіг Григорій у басейні втуплюється у зображення Катьє на екрані. Частина за частиною: миготливий екран, монтажні склейки Восьминога Г., витріщається — на кожній машинописна дата, проглядається покращення в істоти набутого умовного рефлексу.

Під кінець усього цього незрозуміла вклейка, очевидно, кінопроба не когось там, а самого Осбі Філа. Є звукова доріжка. Осбі нашвидкуруч складає сценарій для кіно під назвою:

СКНАРІСТЬ НАРКОШІ

Починаємо з Нельсона Едді, що співає на задньому плані:

Скнарість наркоші,

О, скнарість наркоші!

Страшенно огидна, огидна як воші!

Якщо тобі добре щодня,

То з тебе буде гарна свиня,

Коли лиш пізнаєш ти СКНАРІСТЬ НАРКОШІ!

У напрямку містечка трюхикають два змучені дорогою ковбої, Бейзил Ратбоун і С. З. «Мазунчик» Сакалл. Коли в’їжджають у місто, дорогу їм заступає Карлик, що грав головну роль у «Потворах». Говорить із німецьким акцентом. Він — шериф містечка. На собі має величезну золоту зірку, яка майже повністю закриває груди. Ратбоун і Сакалл з дивними усмішками на обличчях натягують поводи.

РАТБОУН: Такого просто бути не може, ну ніяк, правда?

САКАЛЛ: Хуу, хуу! Аякже, може, торгчок ти дурний, забахато зжер тохо кектусу, що тргафився дрогою. Тра бульо спргобуваті тої файної трафки, шчо і я, хіба недобрге я тобі кажю…

РАТБОУН (з роздратованою Знудженою Усмішкою): Благаю — мені тільки єврейської мамці не вистачало. І так знаю, що справжнє, а що ні.

(Карлик тим часом змінює одна по одній пози крутого хлопця і вимахує цілим оберемком величезних кольтів).

САКАЛЛ: Кохде так бахато їздиш доргогами — ти знаєш, якими доргогами, хіба ні, пляксивий бояхусе, — як я їшджу, то вітргазу відргізниш спргавшнього карлікового шергифа від халютсинатсій.

РАТБОУН: Я навіть не знав, що такі бувають. Ти, видно, скрізь по Території бачив карликових шерифів, бо в іншому разі не зміг би вигадати таку категорію. А-ачи як? Знаєш, ти досить вправний, аби утнути і не таке.

САКАЛЛ: Забуф сказати: «Старгий ти пашкуда».

РАТБОУН: Старий ти паскуда.

Обоє регочуть, виймають револьвери й обмінюються кількома жартівливими пострілами.