Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Але це ті гріхи, що можуть ніколи й не статися. — Вони стоять і торгуються, наче двійко сутенерів. Вони хоч розуміють, на кого схожі? — В цьому легко заприсягтися, воно нічого не вартує.
— Тоді навіть ті гріхи, які я вже скоїв, — заперечує він, — так, я скоїв би їх знову…
— Але й цього ви не можете — якось дешево обходиться. Га?
— Я можу повторити схеми, — він нещадніший, ніж би їй цього хотілося.
— Подумайте… — пальці торкають його волосся, — подумайте про все, що зробили. Подумайте про всі свої «вірчі грамоти», про всі мої…
— Але наразі це єдине, що ми маємо, — вигукує він, — лише цей дар недовіри. Із ним доведеться будувати геть усе… роздавати, як прокурори роздають свободу.
— Філософ. — Усміхається. — Ви ніколи таким не були.
— Либонь, через постійний рух, я ніколи не почувався таким нерухомим. — Тепер вони торкаються одне одного, ненав’язливо, пересилюючи подив…
— Мій молодший брат, — (Пірат розуміє, який зв’язок вона встановила), — пішов з дому вісімнадцятирічним. Ночами я любила дивитися, як він спить. Його довгі вії… настільки невинні… дивилася годинами… Дістався Антверпена. А незабаром уже вештався з іншими круг церков. Розумієте, що я маю на увазі? Юні католики, хлопчаки. Обозні прилипали. Багато хто з них приохотився до спиртного. Вибирали священника і ставали його вірними псами — буквально чекали всеньку ніч у нього під дверима, аби поговорити, щойно він встане з ліжка, ще свіжий після сну, інтимні запахи ще не вивітрилися зі складок його одягу… божевільні ревнощі, щоденна штовханина за вигідніше місце, за милість того чи того отця. Луї почав ходити на зібрання рексистів[526]. Якось пішов на футбольне поле і почув, як Деґрель каже людям, що вони мають дозволити потопу змити їх, мають діяти, діяти, а інші — самі по собі. Незабаром мій брат вийшов на вулицю з мітлою — разом з іншими насмішкуватими юними грішниками з мітлами… а тоді вступив у Рекс, «царство абсолютних душ», і останнє, що я про нього чула — він в Антверпені, живе з якимсь старшим чоловіком на ім’я Філіп. Я загубила його слід. Колись ми були дуже близькими, нас мали за двійнят. Коли почалися масовані ракетні удари по Антверпену, я вже знала, що це не випадково…
Ну що ж, Пірат сам нонконформіст[527].
— Але я розмірковував про згуртованість вашої Церкви… вклякаєте, і вона про вас дбає… коли ви дієте політично, щоб спільним пориванням узяти і піднестися…
— У вас такого теж не було, правда? — Дивиться на нього… — Ніяких чудесних відмовок. Ми все робили самі.
Ні, зрештою, від сорому не втечеш — принаймні тут, — його доведеться ковтати гидким і грудкуватим, жити зі щоденним болем.
Не вдаючись до роздумів, він опиняється в її обіймах. Не задля розради. Але якщо він повзтиме по зубцях храповика, одне по одному, часом просто необхідний затишок людського дотику.
— На що це було схоже, Катьє? Я бачив організоване зібрання. Хтось інший побачив там сад… — Але він знає, що вона скаже.
— Там не було нічого, голе місце. Мало не цілий день я шукала ознаки життя, а тоді нарешті почула всіх вас. — І вони пішли на балкон — елегантна балюстрада, їх не побачать ні ззовні, ні зсередини, а під ними на вулицях — на вулицях, які вони вже втратили, — снує Народ. Тут для Пірата і Катьє проходить короткий сегмент значно довшої хроніки — анонімної «Як я полюбив Народ». «Вона звалася Бренда, того ранку її обличчя було пташкою під захисним вищиром авто на дощі, вона вклякла і робила мені мінет, а я кінчав на її груди. Її звали Лілі, минулого серпня їй виповнилося 67, вона вголос читала етикетки на пивних пляшках, ми злягалися у стандартній англійській позі, а вона плескала мене по плечах і шепотіла: «Гарний друг». Його звали Френк, його волосся закручувалося кудись назад, очі були колючі, але приємні, він крав на складах Американської Армії, трахав мене у сраку, і коли кінчав, я теж кінчав. Її звали Франжібелла, була чорною, все обличчя подовбане виразками, хотіла грошей на дозу, її відкритість була гадиною в моєму серці, я робив їй кунілінґус. Його звали Аллан, сідниці мав засмаглі, я запитав, де ти знаходиш сонце, він відповів, що сонце за рогом, я притиснув його до подушки і грав у сраку, а він плакав від любові, аж поки мій змащений поршень нарешті не вибухнув. Її звали Ненсі, мала шість років, ми зайшли за стіну біля вирви, повної уламків з руїн, вона терлася і терлася об мене, її дитячі маленькі стегна то притискалися до моїх, то відхилялися, оченята заплющені, гарненькі маленькі ніздрі безперервно роздималися, схил з уламків руїн стрімко сповзав просто перед нами, ми похитувалися на самому краю, знову і знову, дуже так вишукано. Її звали…» — ну, все це і багато чого іншого проходить перед нашою молодою парою, достатньо довго, щоб дати їм зрозуміти, що наміри хтивого Аноніма — не що інше, як мегаломанський генеральний план статевого кохання з кожним представником Народу у Світі, а коли кожен якимось чудодійним чином нарешті буде залучений до нього, це й стане приблизним визначенням «любові до Народу».
— Отак вам, махінатори у Службах, — Пірат хоче додати у свій голос гумору, проте йому не вдається. Тепер він обіймає Катьє так, наче за мить залунає музика і вони пустяться у танець.
— Але Народ тебе ніколи не полюбить, — шепоче вона, — або мене. Буде їм добре чи погано, ми завжди лишатимемося для них поганими. Ти розумієш, хто ми?
Він криво всміхається, як людина, що вперше розігрує якусь виставу. Розуміючи, що після цього руху вже не зупинитися, що це настільки ж безповоротно, як узяти пістолет, він підводить обличчя і дивиться вгору крізь далекі нашарування, milieux[528] злочинних душ, відворотні рекламні кольори від аквамарину до бежевого — безрадісні, як сонце у день, коли хочеться дощу, на брязкітливу діяльність і суєту рівнів, вони тягнуться далі за ті, які цієї миті можуть бачити Пірат або Катьє, він підносить довге, гріховне, назавжди скам’яніле обличчя до ілюзії неба, до реальності тиску і тягаря згори, до твердості й абсолютної жорстокості, коли ж вона ховає обличчя у зручній западині між його плечем і грудьми, на її обличчі — мир і жах, з яким вдається досягти перемир’я, і поки захід
