Веселка тяжіння - Томас Пінчон

кінець карамельного клубка, а другий може бути невідь-де… ну, він може піти за тою ниткою… просуватиметься далі з іронічним виразом обличчя, змотуючи ярди іриски, час від часу кладучи шматочок до рота — м-м, арахісове масло і меляса, — аж виявляється, що ця стежка у лабіринті — Маршрут номер Один там, де він проходить крізь серце Провидіння, прокладена так навмисно, щоб влаштувати для новачка екскурсію містом. Цей ірисковий фокус, здається, тут досить звичайний спосіб зорієнтуватися, бо Пірат час від часу перетинає шлях інших новачків… іноді доводиться попітніти, щоб розплутати пасма ірисок, що також було заплановано як добрий спонтанний спосіб знайомства новачків між собою. Екскурсія виводить Пірата у відкритий двір, де навколо одного з делегатів від Ердшвайнгьоле зібрався невеличкий натовп, галасує-сперечається з рекламним виконавчим директором — про що ж іще, як не про Питання Єресі, що вже стало камінцем у черевикові цього Зібрання, а може стати навіть каменем, через котрий воно перечепиться. Повз ідуть вуличні артисти: акробати-самоучки роблять просто неймовірні сальто на тротуарі — здається, слизькому і небезпечно твердому, хори казу видувають попурі Ґілберта і Саллівана, хлопчик і дівчинка танцюють не уздовж вулиці, а вгору-вниз, звичайно ж, на якихось великих сходах, де треба перечекати у черзі…

Далі змотуючи вервицю іриски у клубок, що стає уже досить важкеньким, Пірат минає Ряд Бобрової Дошки, як тут його знають: контори всіх Комітетів з трафаретними назвами над дверима — A-4… IG… НАФТОВІ ФІРМИ… ЛОБОТОМІЯ… САМООБОРОНА… ЄРЕСЬ…

— Певна річ, усе це ви бачите солдатськими очима: вона дуже юна, безтурботна, на голові носить безглуздий маленький капелюшок модернової дівчини, обличчя чисте і досить упевнене — саме впору для широкоплечої і з високою талією постаті без шиї, якою всі вони тепер хизуються. Вона рухається біля нього, робить довгі красиві кроки, вимахує руками, смикає головою — тягне руку і відщипує трохи його іриски, мимоволі торкається руки.

— Для вас це сад, — припускає він.

— Так. Можливо, не такий ви і телепень.

Ах, вони таки його хвилюють — ці вільні жінки, яким ще й двадцяти нема, їхній настрій такий заразливий.

Це ж бо не-по-доб-ство,

Дух заразний, як не-роб-ство,

І вік їхній юний, от, уже-жлоб-ство…

Ходять, як ме-до-ві бджіл-ки,

Викидають гро-шей-стіль-ки,

Насміхаються з-го-ріл-ки,

І до тебе їхній Дух-дій-де!

Звідки взявся свінговий оркестр? Вона підстрибує на місці, їй хочеться танцювати джіттербаґ, він бачить, як вона хоче позбутися свого тяжіння…

Хай-там-що почуєш з авто,

Вони прекрасні, як-ніхто,

Хай би що в ка-лен-да-рі,

Місяців дев’ять їм-на-порі! Гей,

Аркуш за аркушем гор-та-ю,

Хоч не у кліт-ці вік зба-вля-ю,

Заразний дух їхній так, я зна-ю,

Нехай Він те-бе знай-де!

Єдина контора в Ряді Бобрової Дошки, яка фізично відокремлена від інших, навмисне поставлена збоку — маленька пошарпана хатинка, з даху стримить труба від плити, у дворі розкидано поіржавілі частини автомобіля, під нетривким брезентовим навісом з патьоками — купи дров, будиночок-трейлер, його шини й одне колесо безнадійно пороз’їжджалися під потоками холодного дощу, на пошарпаній обшивці… АДВОКАТ ДИЯВОЛА, саме це написано на табличці, так, а всередині — єзуїт, що обіймає цю посаду і так само, як його колега Теяр де Шарден, проповідує супроти повернення. Торочить, що критичною масою не можна нехтувати. Щойно технічні засоби контролю досягають певного рівня, певного ступеня поєднання між собою, надії на свободу приходить гаплик. Слово перестає щось означати. Це переконливий приклад, який наводить Отець Рапір, певна річ, не без спалахів пишномовності, коли він сам відверто зворушений…. загалом, нема жодної потреби бути присутнім у цій конторі, тому що відвідувачі звідусіль у цьому Зібранні налаштовуються на його пристрасні демонстрації, які часто відбуваються під час святкування того, що обізнані гумористи називають «Критичною Месою» (докумекали? 1945-го мало хто допетрав, Космічна Бомба ще тремтіла у своїй передчасності, ще не була явлена Народові, тож таке поняття можна було почути тільки у гризні супервсезнайок з усезнайками).

— Так мені видається, що на сьогодні у Світі існує страшна імовірність. Ми не можемо її просто відкинути, її треба розглянути. Існує вірогідність, що Вони не помруть, що сучасний рівень Їхньої майстерності дозволить їм тривати вічно — хоча ми, безперечно, вмиратимемо, як і раніше. Джерелом Їхньої влади є Смерть. Нам нескладно було це зрозуміти. Якщо ми тут тільки раз, лиш один раз, то ми тут однозначно для того, щоб узяти все, що можемо і поки можемо. Якщо Вони взяли значно більше, і не лишень від Землі, а ще й від нас, — ну, то навіщо нам їм заздрити, якщо вони приречені на смерть, як і ми? Всі ми в одному човні, всі під однією тінню… так… так. Але чи це воістину правда? Може, це найліпша з відомих і невідомих їхніх побрехеньок, найліпша і найретельніше поширена?

Ми змушені рухатися вперед з огляду на можливість, що помремо тільки тому, що цього від нас хочуть Вони, бо для виживання їм потрібен наш жах. Ми — їхній урожай…

І це мусить радикальним чином змінити природу нашої віри. Просити, щоб ми далі вірили у їхню смертність, вірити, що Вони також плачуть, бояться і відчувають біль, вірити, що вони лиш прикидаються, наче Смерть — їхній Слуга, вірити у Смерть як повелителя всіх нас — це просити відваги такого ступеня, який, я знаю, поза межами моєї людськості, хоча за інших не скажу… Але замість наважитися на такий стрибок віри, ми волітимемо боротися, вимагати від тих, за кого помираємо, собі безсмертя. Нехай Вони не вмирають більше у ліжку, але, скажімо, нехай помирають від насильства. Якщо ні, ми принаймні навчимося приховувати від Них наш страх Смерті. На всякого вампіра є свій хрест, тож принаймні все фізичне, що вони забрали у Землі і в нас, можна розібрати, знищити — повернути туди, звідки воно прийшло…

Вірити, що кожен з Них особисто помре, — це вірити, що помре їхня система. Історія все ще має шанс на оновлення, досі діє якась діалектика. Довести їхню смертність — це підтвердити Вороття Додому. Я вказував на деякі перепони на шляху до Вороття…

Скидається на відступництво, і священник, схоже, боїться. Пірат із дівчиною його слухали, бо затрималися біля зали, куди Пірат хотів зайти. Ще незрозуміло, чи вона піде з ним. Ні, йому здається, що ні. Кімната точнісінько така, якою була в його сполоханій уяві. Рвані діри у стінах — схоже, звідти повидирали прилади — грубо заліплені тиньком. Інші, ніби чекаючи на