Веселка тяжіння - Томас Пінчон

вільно колихаються у високості. Коли люди Омбінді забрали Марію шукати лікаря в Гамбурзі, залунали голоси — голоси Грибкових Пігмеїв, що плодяться у цистернах на Межі між пальним і водяною подушкою, почали турчати: «Павел! Omunene! Чому не хочеш повернутися до нас, чому не хочеш з нами побачитися? Нам так тебе бракує. Чому тебе так довго не було?» Їм на Межі дуже несолодко, змагаються з клітинною аристократією — бактеріями, що курсують своєю світляною державою, наближаються до стіни вуглеводнів, кожен по свою частку Господніх дарів — залишають відходи, зелений шепіт, дивергентне нестабільне белькотіння, слиз, що з плином днів густішає, стає отруйнішим. Це пігмейське буття у скупченні тисяч подібних страшенно пригнічує, сотень тисяч, життя по той бік усього сущого. Кажете, по той бік? Що ви маєте на увазі? По який бік? Маєте на увазі — в бензині? (Скупчені Пігмеї, грайливо, під якийсь добре відомий свінговий риф:) Ні-ні, ні, ні! — То, отже, у воді? (С. П.:) Ні-ні, ні, ні! — Ну, тоді, будь ласка, вже кажіть, поки я в трусах, та не іржіть! Маємо на увазі, пояснюють Пігмеї, збираючи крихітні голівки у симетричний візерунок цвітної капусти і гуртуючись у м’яку тоскну капелу, як діти навколо багаття з Бінґом Кросбі у бейсболці (ці Leunahalluzinationen[519] відомі здатністю наганяти острах навіть моторошніший за культурний шок, тут маємо справу з мета-шоком, білі трисигмові обличчя в ритуалі, чия таємниця глибша за північне сяйво над Калагарі…), маємо на увазі, по інший бік геть усього, всього бактеріально-вуглеводнево-видільного циклу. Звідси ми і бачимо Межу. Це довга веселка переважно кольору індиго, якщо це чимсь тобі допоможе, — індиго і трохи зелені, ірландська така (Бінґ, диригуючи, підносить ці маленькі ірландські личка з промитими мізками зворушливим крещендо у відблисках багаття) в зеленині… газоліні… всередині… субмарині… вщухає, бо допіру Павел вже рушив до нафтопереробного заводу, забудь про ці два з половиною тижні добровільного катування, люди Омбінді полюють на нього біля бойлерних труб у скловаті, і чоловіки, і жінки намагаються його погладити, тиснуть з обох боків на Питання Самогубств у Племені, Енціан скаржиться, надто захопився Ракетою, надто затявся у ворожнечі з росіянами, щоб думати ще про когось, крім себе… а Павел намагався стояти осторонь, подалі від подиху Мукуру, намагався бути хорошою людиною…

Моховик ворушиться. Підповз на тривожно близьку відстань, відколи Павел дивився на нього попереднього разу. Раптовий наплив гладкого вишневого на схилі гори праворуч (там були гори? Звідки там гори?), і він одразу розуміє, без омани і сподівань, що ковзнув у Північ, вдихнув подих пращура й опинився у цій жахливій землі, а мав би знати, що все саме так і буде, крок за кроком усі останні роки, нічого не можна відвернути (а що таке відвернути? навіть не знаю, куди починати звертати… не знаю навіть, як рухатися…), надто пізно, запізнився на багато миль і перемін.

І от його голова на сталевій мушці Крістіана — за 300 ярдів. Страхітливе розгалуження: дві можливості починають розлітатися зі швидкістю думки — в будь-якому разі, нова Зона, ось вона, стрілятиме Крістіан, а чи стримається — стрибай, вибирай…

Енціан старається з усіх сил — збиває ствол набік, каже кілька неприємних слів юному меснику. Але обоє бачили ці нові гілки. Щойно Зона знову змінилася, і вони вже перескочили у нову…

Під’їжджають туди, де Павел нюхає синтетичний бензин на схилі бежевого пагорба без ліхтарів, під танками, що біло заповзають равликами у небо, ось він, один із найщасливіших клієнтів «IG»…

А чи знає Павло те, чого не знають усі інші? Якщо «IG» хотіло, щоб це стало прикриттям для чогось іншого, то чому не для дихання Мукуру?

Енціан може спроєктувати себе назад у Ердшвайнгьоле, де заводять нову справу на «IG», аби побачити, як повниться тека мірою збільшення кількості з’єднань, аудиту, приходу свідків — не спереду, але принаймні збоку, завжди у тінях… А якщо виявиться, що це не Ракета, не «IG»? Що ж, тоді доведеться йти далі — хіба ні? — до чогось іншого: заводу «Volkswagen», фармацевтичних компаній… а якщо вони не в Німеччині, доведеться починати в Америці або в Росії, а якщо він помре до того, як вони знайдуть Істинний Текст, щоб його вивчити, тоді має бути спосіб передати справу наступникам… Скажіть, прегарна ідея — скликати всеньке Ердшвайнгьоле, підвестися і сказати Народе мій, мені було видіння… ні, ні, але потрібен більший штат, якщо пошуки виявляться настільки масштабними, тихцем забрати ресурси від Ракети, розподілити, але так, щоб скидалося на природне зростання… і кого залучити? Крістіана — а чи може він узяти хлопця, Крістіанів гнів, а чи використає Воно Крістіана, попри все, щоб допоміг у придушенні Омбінді… бо якщо місія Шварцкомандо у Зоні повністю розкрита лиш тепер, треба щось робити з Омбінді, з Порожніми, з доктриною Остаточного Нуля. Що більший штат, то більше зон-гереро, не менше, а більше вхідної інформації про ворога, налагодження ширших зв’язків означатиме більшу загрозу для народу, означатиме, що чисельність племені має зрости. А чи є альтернатива? ні… він волів би знехтувати Омбінді, але потреби нового Пошуку не дозволять цього спокою… пошук перш за все…

Десь посеред пустищ Світу — ключ, що приведе нас назад, поверне до нашої Землі і нашої свободи.

Андреас уже певний час розмовляє з Павлом, який десь не тут зі своїми дивно освітленими компаньйонами, грає в те і в інше. Щойно любов’ю і хитрощами Андреас роздобув адресу медичного посередника Омбінді.

Енціан його знає.

— Санкт-Паулі. Їдьмо. А твоя машинерія не збоїть, Крістіане?

— Не підлизуйся, — вибухає він, — тобі чхати на мене, чхати на сестру, вона там помирає, а ти її тулиш у свої рівняння — ти — вдаєш святого отця, а всередині нас навіть не ненавидиш, тобі начхати, ти більше не маєш з нами зв’язку… — Він заціджує кулаком в Енціанове обличчя. Плаче.

Енціан стоїть, не рухається. Боляче. Нехай болить. Його смиренність — не зовсім політика. У тому, що сказав Крістіан, він відчуває достатньо правди — може, не цілком, не одразу, але достатньо.

— Ти щойно мав зв’язок. Тепер можемо їхати?

□□□□□□□

Добра фрау схиляється до Слотропа в ногах ліжка: її око — яскраве і зухвале, як у папуги, велика біла опуклість ока — на кронштейнах старих кощавих кінцівок, чорна хустина над скруткою помпадура — у жалобі по ганзейських мерцях під хитавицею залізних армад, під хвилями Балтики, сірими, покраяними кілями кораблів, мертві лежать під флотами хвиль і преріями