Веселка тяжіння - Томас Пінчон

— Та спробуєм… — Як же Слотропові хочеться, щоб цей чоловік припинив так говорити. — Я йому багато чим завдячую.

— А я — ні, — Слотроп ухиляється від несподіваного фонтану жовтого мавпячого блювотиння. — Він сам про себе подбає.

— Говорить він пишномовно, але в душі не параноїк, і в його справі це справжня катастрофа.

Зрештою один із мавп’юків кусає радянського сержанта за ногу. Служивий репетує, хапається за «токарева» і стріляє від стегна, але на той час мавп’юк скочив уже на гардель. Ще з десяток мавп, багато з яких тримають пляшки з горілкою, en masse[503] кидаються до трапа.

— Не випускайте їх! — заходиться криком Гафтунґ.

З люка сонно вигулькує голова тромбоніста, щоб дізнатися, що сталося, і поки він намагається усвідомити ситуацію, по ньому пробігає три комплекти рожевих підошов. Дівчат, що у післяобідньому сонці палають усіма своїми блискітками і тріпочуть всім пір’ям, зганяють на бак і на корму червоноармійці, в яких від їхнього вигляду аж слина котиться. Фрау Ґнаб смикає паровий свисток, від чого полошаться вже всі мавпи і наздоганяють тих, котрі встигли утекти на берег.

— Та хапайте ж їх, — благає Гафтунґ, — хтось. — Слотроп опиняється між Отто і Неррішем, по сходнях його штовхають солдати, що женуться за мавпами чи дівчатами — або просто намагаються винести вантаж на берег. Серед хлюпання, матюків і дівочого вереску, що долинають з другого боку судна, продовжують з’являтися і бігати туди-сюди хористки й оркестранти. Дуже складно зрозуміти, що за херня тут відбувається.

— Послухай. — Фрау Ґнаб перехиляється через облавок.

Слотроп помічає хитрий примружений погляд.

— Маєте план.

— Вам потрібен відволікаючий маневр.

— Що? Що?

— Мавпи, музиканти, хористки. Все це так, щоб відвернути увагу. А ви троє тим часом ідіть і витягуйте Der Springer.

— Можемо сховатися. — Нерріш озирається довкола очима достеменного гангстера. — Ніхто не помітить, Ja, ja! Судно відійде, буцімто ми на борту!

— Без мене, — каже Слотроп.

— Ха! Ха! — каже фрау Ґнаб.

— Ха! Ха! — каже Нерріш.

— Я ляжу в дрейф у північно-східному напрямку, — провадить несамовита матінка, — у протоці між острівцем і тією трикутною штукою біля берега.

— Випробувальний стенд X.

— Хитра назва. Гадаю, до того часу приплив уже буде високим. Запалю вогонь. Отто! Віддавай швартові.

— Zu Befehl, Mutti[504]!

Слотроп із Неррішем кидаються за склад, знаходять товарний вагон і ховаються всередині. Їх не помічають — урізнобіч саме чкурнули мавпи. Переслідувачі, здається, вже оскаженіли. Кларнетист десь видуває свої гами, двигун на судні пирхає, а тоді гарчить, гвинти спінюють воду. Перегодя Отто і його дівчина залазять у товарняк, дуже захекані.

— То що, Нерріше, — цікавиться Слотроп, — як гадаєте, куди його повезли?

— Наскільки я бачив, Четвертий Блок і весь комплекс на південь порожні. Гадаю, до монтажного корпусу біля Випробувального стенду VII. Під тим великим еліпсом. Там підземні приміщення і тунелі, просто ідеально для штаб-квартири. Так виглядає, що більшість із них мало постраждали, хоч Рокосовському й наказали зрівняти це місце з землею.

— Маєте бодай яку зброю? — Нерріш хитає головою. — І в мене нема. Який же ви спекулянт на чорному ринку? Без пістоля?

— Раніше я займався інерційним наведенням. Гадаєте, спасую?

— Н-ну, а чим же їх брати без зброї? Силою думки?

Небо у шпаринах вагона тьмяніє, хмари стають помаранчевими, мандариновими, тропічними. Отто з дівчиною перешіптуються в кутку.

— Про нього можна забути, — це Нерріш зі своїми злими балачками. — П’ять хвилин від мамці, а вже Казанова.

Отто палко пояснює свої погляди на Змову Матусь, дівчата нечасто дослухаються до таких слів із розумінням. Раз на рік матусі потайки збираються, і на таких велелюдних зібраннях обмінюються інформацією. Рецептами, іграми, ключовими словами для впливу на дітей.

— Що твоя звичайно каже, коли хоче, щоб тобі стало соромно?

— «Так наробилася, що рук не чую!» — каже дівчина.

— Точно! А ще, бувало, робила таку запіканку з-з картоплею та цибулею…

— І вудженицею! Вудженицю накришить…

— О, бачиш, бачиш? Це ж не випадковість! Вони змагаються за титул Матусі Року: годування груддю, зміна пелюшок — засікають час, потім конкурс запіканок, ja, — а тоді, під самий кінець, випускають дітей. На арену виходить Державний Обвинувач. «За хвильку, Альбрехте, виведемо твою матусю. Ось тобі «люгер» з набоями. Держава надає тобі гарантії Цілковитої свободи від будь-якої відповідальності. Роби що захочеш, правда — що заманеться. Щасти тобі, мій хлопчику». Пістолети заряджені холостими, натюрліх, але нещасне дитя того не знає. У фіналі тільки матусі, в яких вистрелили. Тут уже залучають психіатрів, а судді сидять із секундомірами, засікають, наскільки швидко зірвуться діточки. «Ну що, Ольго, хіба Мутті зле вчинила, коли вас порозганяла, ну, тебе і того патлатого поета?» — «Ми розуміємо, що ти зі своєю мамою, Германе, е-е, дуже близький. Пам’ятаєш, як вона тебе заскочила, ну, коли ти мастурбував у її рукавичку? Що скажеш?» Напоготові стоять санітари, щоб відтягувати дітей — у слині, вереску, клонічних конвульсіях. Зрештою на сцені залишається лишень одна Матуся. На голову їй натягують традиційний квітчастий капелюшок, вручають скіпетр і державу, а в нашому випадку — позолочений шматок тушкованого м’яса і батіг, оркестр грає «Tristan und Isolde».

□□□□□□□

Зі схованки вони виходять наприкінці сутінків. Звичайний сонний літній вечір у Пенемюнде, над головою пролітає на захід зграя качок. Росіян поблизу нема. Отто з дівчиною ідуть по пристані, тримаючись за руки. До них вистрибом підходить мавпа, бере Отто за вільну руку. На північ і південь Балтика розгортає низькі білі хвилі.

— Що там сталося? — питає кларнетист.

— На, з’їж банан, — у тубиста повний рот, розтруб інструмента затикає чимале їх гроно.

Коли добре споночіло, рушають. Вони, група порятунку Шпрінґера, рухаються вглиб рейками. Обабіч залізничного насипу вежами здіймаються сосни. Спереду шурхотять тлусті плямисті кролики, проте видко лише білі латки, жодних причин вважати, буцім вони і є кроликами. З лісу граційно виходить подружка Отто з його кашкетом, який вона по вінця наповнила круглими ягодами із сивою просинню, солодкими. Музики розпихають пляшки з горілкою по всіх кишенях. Це сьогоднішня вечеря, і Гільда, вклякнувши самотньо біля ягідних кущів, прошепотіла за них усіх молитву. Уже чути, як у болоті заводять співи квакші, як пищать на високих частотах, починаючи своє полювання, кажани, та ще вітер шумить у верховітті. Десь здалеку лунає постріл чи два.

— У моїх мавп, курва, ціляться? — клацає зубами Гафтунґ. — А вони по 2000 марок за одну, де я знову стільки назбираю?

Через рейки і простісінько на