Веселка тяжіння - Томас Пінчон

— Думав, що тут великий цвинтар. А дарма.

— Коли прийшли, розчищали тільки необхідне, — згадує Нерріш. — Здебільшого все так і залишилося — ліс, життя… там, мабуть, навіть олені ще є. Здоровецькі одоробла з темними рогами. І птахи — бекаси, лиски, дикі гуси, — гуркіт випробувань зганяв їх до моря, але щойно все стихало, вони поверталися.

Ще не дійшовши до льотного поля, вони двічі розсипаються між дерев: першого разу через патруль, а потім від Пенемюнде-Ост димить паровоз, його фара крає легкий нічний серпанок, з підніжок і сходинок звисають солдати з автоматами. Скрегоче і рипить у ночі сталь, охорона теревенить, нічого навіть віддалено схожого на тривогу.

— За нами все одно можуть полювати, — шепоче Нерріш. — Ходімо.

Через гайок, а тоді дуже обережно на відкрите летовище. Вийшов гострий серпик місяця, неподалік у мертвотному світлі драпають мавпи, лапи позвисали до землі. Перехід нервовий, усі — ідеальні мішені, жодного укриття, за винятком літаків, перетворених на кістяки просто на землі — іржаві розтяжки, обгоріла фарба, закрилки повганялися в землю. На півдні мерехтять вогники колишнього комплексу люфтваффе, час від часу дорогою на дальньому краю поля гуркотять вантажівки. З казарм лунають співи, долітає звук радіо. Невідь звідки вечірні новини. Надто далеко, щоб розчути слова, а чи навіть мову, саме монотонне бубоніння — новини, Слотропе, відбуваються і без тебе…

До шляху вони добираються по гудрону, присідають у дренажній канаві, дослухаються, чи хто не їде. Раптом ліворуч спалахують жовті вогні злітної смуги, їх подвійний ряд тягнеться вервечкою до самого моря, двічі-тричі вони спалахують яскравіше, тоді заспокоюються.

— Хтось має прилетіти, — здогадується Слотроп.

— Радше навпаки, — одказує Нерріш. — А тепер поквапмося.

Знов у сосняку, йдучи ґрунтовою дорогою до Випробувального стенду VII, починають підбирати заблуканих дівчат і шимпанзе. Їх огортає аромат хвої: краї дороги засипані старими опалими голками. Біля підніжжя пагорба з’являються вогні, дерева рідшають, і перед ними відкривається майданчик випробувального стенду. Монтажний корпус заввишки, може, зі сто футів, затуляє зірки. У прогалині відчинених розсувних дверей висока яскрава смуга, світло сіється назовні. Нерріш хапає Слотропа за руку.

— Здається, майорова машина. І мотор працює. — Ще багато прожекторів на парканах з колючим дротом зверху, до того ж навколо нипає мало не дивізія охорони.

— Здається, знайшли. — Слотроп трохи нервується.

— Ш-ш-ш. — Гудіння літака, одномоторний винищувач робить віраж, заходить на посадку неподалік від сосен.

— Часу обмаль, — Нерріш збирає навколо себе інших і віддає накази: дівчата заходять з фронту, співають, танцюють, зваблюють зголоднілих за жінками варварів, Отто спробує вивести з ладу автомобіль, а Гафтунґ усіх збере і приготує до рандеву з судном.

— Циці-й-дупці, — буркочуть дівчата, — циці-й-дупці. От і все, чого від нас треба.

— Та стуліть пельки! — гарикає Ґ. М. Б. Гафтунґ, який звик так поводиться з підлеглими.

— Тим часом, — продовжує Нерріш, — ми зі Слотропом шукаємо Шпрінґера. Коли знайдемо, спробуємо змусити їх трохи постріляти. То буде вам сигнал, що треба давати драла.

— Так, без стрілянини не обійдеться, — каже Слотроп, — а цього не спробуєм? — У нього виникає чудова думка: фальшивий «коктейль Молотова», щось на зразок патентованого прийому Зойре Буммера. Він піднімає пляшку горілки, тицяє в неї пальцем і шкіриться.

— Це лайно майже не горить.

— Але вони подумають, що то бензин, — починає скубти пір’я з костюма найближчої хористки. — Тільки подумайте, як здорово це нам допоможе.

— Феліксе, — звертається кларнетист до тубиста, — у що ми з тобою вляпалися? — Фелікс плямкає бананом і живе однією миттю. Перегодя він відходить до лісу з рештою оркестру, і тепер звідти чути, як вони сновигають колами, дуднять і бекають одне до одного. Гільда зі Слотропом роблять Жапальні Гранати, інші дівчата вшилися, Zitz und Arsch[505], кудись униз.

— Щоб було страшніше, — шепоче Нерріш, — потрібні сірники. Хтось має сірники?

— Не маю.

— Я також.

— Отакої, у запальничці коліщатко випало.

— Kot, — сплескує руками Нерріш, — Kot, — йде у гущу дерев, де наскакує на Фелікса і його тубу. — Теж не маєте сірників?

— Маю «зіппо», — відповідає Фелікс, — і дві «Корони Корони» з клубу американських офіцерів у…

Хвилину по тому Нерріш і Слотроп, прикривши долонями жаринку своєї найліпшої «гавани», пробираються, як два коти з мультика, до Випробувального стенду VII, за пасками стирчать пляшки горілчаних бомб, на вітрі тріпоче страусине пір’я ґноту. План полягає в тому, щоб з другого боку стенду видертися на порослий сосною піщаний насип і пробратися у Монтажний Корпус ззаду.

Нерріш стає навідником, бо має добре око. Щодня в Ракетний Полудень тут була смерть і був бенкет… Та свого часу Неррішу вдалося майже всього цього уникнути.

По суті, такого ще не було, щоб двоє пробиралися до якогось священного центру настільки вбого екіпіровані, відколи Чичерін з Джакипом Куланом везли свої дупи через піски на Північ, щоб віднайти Киргизьке Світло. Аж десятирічна перерва, яка робить згаяний час дуже вразливим до рекордів, як і бейсбол — вид спорту, також обплутаний павутинням безневинних натяків на щось зловісне.

Наближення до Священного Центру незабаром стане у Зоні розвагою номер один. Золоті часи уже майже настали, невдовзі на полі з’явиться більше чемпіонів, фанатів, чарівників усіх рангів і чинів, ніж за всю попередню історію гри. Якщо справа чесна й азартна, нею керуватиме сонце, крива Ґаусса вигнеться у бік досконалості, а таких любителів залити очі, як Нерріш і Слотроп, повипóлюють.

Слотроп, як уже було сказано, принаймні з доби «Анубіса», почав худнути, розсіюватися. «Особиста щільність, — це Курт Мондауґен у пенемюндському офісі за кільканадцять кроків звідси, формулює Закон, що згодом назвуть його іменем, — прямо пропорційна часовій пропускній здатності».

«Часова пропускна здатність» — це ширина смуги пропускання твого теперішнього, твого тепер, вже знайома Δt, що розглядається як залежна змінна. Що більше живеш минулим і майбутнім, то ширша твоя пропускна здатність, то щільніша твоя особа, але що вужче твоє відчуття Теперішнього, то ти слабкіший. Може дійти до того, що складно буде згадати, чим ти був зайнятий п’ять хвилин тому, або навіть — як от Слотроп зараз — що ти робиш тут, біля узніжжя колосального вигнутого насипу…

— Е… — цідить до Нерріша, — а що ми тут…

— Що що?

— Ви сказали: «Що ми тут…», а потім замовкли.

— Що за мара, чого б це я?

Щодо Нерріша, то він зосереджений на справі. Він ніколи не бачив Великого Еліпса інакше, ніж мав бачити. Ґрета Ердманн, навпаки, бачила іржавих кардиналів, що кланялися достоту так само, як робили це й раніше, в очікуванні, обличчя під каптурами, під гладкими обтічниками Нічого… щойно Танатц опускав батіг на шкіру, її