Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Слухай, хто чи що командує на цьому судні?
— Моя мама, — рожевий хлопчак сідає біля нього з винуватим і безпорадним виглядом. — Гроза безмежного моря.
Пані з пухкенькими щічками звати фрау Ґнаб, а її дитя — Отто. Коли вона сповнюється материнської любови, зве його «Німий Отто» і вважає це дуже кумедним. Її це старить. Поки Слотроп стягує і розвішує смокінг, загорнувшись у стару армійську ковдру, мати і син розповідають, що постачають товари для чорного ринку по всьому Балтійському узбережжю, бо хто б іще вийшов сьогодні в море — у таку негоду? Його обличчя викликає довіру, себто Слотропове обличчя, люди розкажуть йому що завгодно. Цього разу вони, здається, прямують до Свінемюнде по вантаж, який завтра мають доправити до берега Узедому.
— Знаєте чоловіка в білому костюмі, — цитує Ґелі Триппінґ з позаминулої епохи, — який щодня пополудні буває на Штранд-променаде у Свінемюнде?
Фрау Ґнаб запихає в ніздрю нюхального тютюну і аж сяє.
— Та хто ж не знає. Він — білий лицар чорного ринку, а я — королева прибережної торгівлі.
— Der Springer, так?
— А хто ж іще.
Хто ж іще. У кишені штанів Слотроп досі носить шахову фігурку, яку дав йому дружбан Зойре Буммер, по ній Шпрінґер мусить його впізнати. Слотроп засинає в рубці, вимикається на дві-три години, і за цей час до нього приходить Б’янка, ніжно пригортається під ковдрою. «Тепер ти справді у Європі», — підсміюється вона, обіймаючи. «Господи солоденький, — раз за разом повторює Слотроп неслухняним голосом, достеменно Ширлі Темпл. Певна річ, йому страшенно ніяково. Прокидається в сонячному промінні, скиглять чайки, запах пального номер 2, по лунких дошках на берег гримотять винні бочки. Вони стоять у Свінемюнде біля розваленого згарища складів. Фрау Ґнаб стежить за вивантаженням чогось там на берег, у бляшанці Отто приніс залиту окропом, Бог свідок, справжню Bohnenkaffee[496].
— Уже й смак забув, — Слотроп обпікає губи.
— Чорний ринок, — муркоче Німий Отто. — Не найгірший бізнес.
— Сам трохи цим займався… — Ага, так, він забув на «Анубісі» залишки гашишу Бодіна, цілісіньких, курва, кілька унцій, ну хто ж так робить? Бачиш, а цукерочка в запасці, гарна білолиця, пішла обертом у танці з тортом Бісовим уранці…
— Гарний ранок, — зауважує Отто.
Слотроп знов одягає смокінг — той зібгався, сів і майже висох, сходить із Отто на берег — шукати Der Springer. Схоже, саме Шпрінґер зафрахтував сьогоднішній рейс. Слотроп раз за разом озирається, шукає «Анубіс», але його ніде не видно. Віддалік юрмляться портові крани, скелетами нависають над спустошенням, яке так раптово охопило цей порт. Весняний наступ росіян суттєво ускладнив тутешню топографію, і білий корабель може ховатися за будь-якою купою уламків. Ну, виходьте ж бо, виходьте…
Буря помчала далі, бриз сьогодні легенький, небо розпростерлося над головою досконалим інтерференційним візерунком, макрельно-сіре і блакитне. Десь вовтузяться і дзенькають військові машини, неподалік (і віддалік) горлають росіяни — чоловіки і жінки. Отто зі Слотропом обходять їх вузенькими вуличками, заставленими кістяками дерев’яно-цегляних будинків, що хиляться сильніш із кожним наступним поверхом, щоб за кілька століть нечутного падіння зійтися над головою. На ґанках сидять чоловіки в кашкетах із чорними козирками, придивляються до рук, чи не тримає, бува, котра із них цигарки. На невеличкій площі поставили ринкові ятки, виблискують дерев’яні рами і шарудить старе брудне полотно, коли віє бриз. Російські солдати поспиралися на стовпи та рундуки, теревенять із дівчатами у сукнях з ліфами в обтяжку та в гетрах, усі майже нерухомі, як статуї. Вози на торжищі без коней, дишла нахилені до землі, а настили вкриті мішковиною та соломою, залишками краму. Пси нишпорять у багні поміж негативів танкових гусениць. Двоє чоловіків у темних від старості синіх мундирах крокують зі шлангом і мітлою, змивають сміття та камінну окрушку солоною водою, яку помпують із затоки. Двійко дівчаток ганяються одна за одною навколо химерного червоного кіоску, обклеєного хромолітографіями Сталіна. Робітники із вранішніми обличчями під шкіряними кашкетами, кліпаючи, крутять педалі вниз, до доків, на кермі в кожного теліпається коробка з підобідком. Карлючки голубів і чайок пурхають над канавами, б’ються за недоїдки. Неподалік квапляться з пустими торбами-сітками вицвілі, як привиди, жінки. Посеред вулиці зграйкою пташок щебече самотнє деревце.
Точнісінько, як розповідала Ґелі: на засміченому сталлю променаді, кóпаючи камінці, спостерігаючи за водою, несамохіть прочісуючи очима пляж — чи не блисне десь годинник або золота оправа окулярів, очікує на когось Наша Людина. Років так за п’ятдесят, тьмяні, непевної барви очі, волосся на скронях густе, зачесане назад.
Слотроп блискає пластмасовим конем. Der Springer усміхається і кланяється.
— Ґергардт фон Ґьолль до ваших послуг. — Вони тиснуть одне одному руки, хоча у Слотроповій долоні поколює досить неприємно.
Квилять чайки, розбиваються об берег хвилі.
— Той… — каже Слотроп, — я іноді трохи недочуваю, тож вам доведеться… ви кажете Ґергардт фон як там? — Тепер макрельне небо вже не таке муарове, більше скидається на шахівницю. — Здається, у нас є спільні знайомі. Ну, Маргерита Ердманн. Тільки вчора її бачив. Ну от…
— Вважалося, що вона померла. — Бере Слотропа попід лікоть, ідуть променадом.
— Н-ну, а вас вважають кінорежисером.
— Це те ж саме, — підкурює для обох американські сигарети. — Той самий клопіт з контролем. Але інтенсивніший. Як для котрого вуха дисонанс — найвища форма милозвучності. Чули про Антона Веберна? Дуже сумно.
— Прикра помилка. Він був ні при чому.
— Ха. Ще й як ні при чому. Але помилки вписуються у схему, тож усе на своєму місці. Добре видно, як усе на своєму місці, ja? розрізняєш схеми, пристосовуєшся до ритму, настає день — і ти вже не актор, ти вільний, стоїш по інший бік камери. Ніякого драматичного виклику на килим до начальства, просто одного дня прокидаєшся й усвідомлюєш, що Королева, Офіцер і Король — лише розцяцьковані каліки, а пішаки, навіть дійшовши до останньої горизонталі, приречені повзати у двох вимірах, жодній Турі не піднестися і не опуститися, аж ніяк, даром польоту наділений лише Стрибун — Springer!
— Точно, Шпрінґере, — погоджується Отто.
З-під заметів розбитого фасаду готелю виринає четвірка росіян, які так регочуть, що чути на весь променад, перевалюють через парапет униз до води, там зупиняються і пускають камінці «жабкою», копають носаками хвилі, приспівують одне до одного.
