Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Але навіть Це лиш мимохідь зблискує на Слотропових звивинах і тане на поверхні, зникає, іще один недогляд йому минається… і в такий самий спосіб, напевне, пробивається Претеріція… Нема резону сподіватися на якийсь поворот, на якийсь сюрприз я-бачу, це не для Слотропа. Ось він дереться вгору по стінах чесного церемоніального сплетіння, сподіваючись, що зуміє безмісячної ночі розібратися, що до чого. Але, о Яйце летючої Ракети, пупок 50-метрового радіонеба, всі належні привиди місця — вже даруйте йому заціпеніння, оманливу байдужість. Пробачте за кулак, що не стискається у грудях, за серце, що не мліє від зустрічі… Пробачте, як пробачаєте Чичеріну за Киргизьке Світло… Надходить ліпша днина.
Слотроп слухає далекі перебіжки туби і кларнета, до яких приєднуються тромбон і тенор-саксофон, намагаються схопити мелодію… чує вибухи реготу солдатів і дівчат… дуже скидається на те, що забава почалася… може, навіть, деякі холостячки…
— Послухайте, а чому ми не… а… що це ви… — Нерріш, шкіряне опудало, намагаючись не зважати на Слотропову поведінку, надумав розібрати свою запалювальну бомбу: відкорковує горілку, водить під носом, а тоді таки дудлить. Цинічно, по-ярмарковому, шкіриться до Слотропа:
— Будеш? — Під білою стіною — мовчання.
— Бо я спочатку думав, що там бензин, але ж це фальшивка і насправді там горілка, еге ж?
Але за насипом, унизу на арені, що це таке може бути у цей час, що чатує у непевному місячному світлі, вкрите захисною фарбою від стабілізаторів до маківки, що за божевільна головоломка… а чи ж вона справді ніколи більш тебе не знайде? Навіть у найгіршу пору ночі, коли написані олівцем слова на твоїй сторінці — лишень Δt речей, які вони позначають? А всередині мордується жертва, перебирає вервицю, торкається дерева, уникає будь-якого Дійсного Слова. Впевнений, що вона ніколи по тебе не прийде?
Біля водонапірних башт вони лізуть нагору, до самого краю. Згори сунеться пісок, набивається у черевики. Зверху бачать за деревами освітлену злітну смугу, винищувач уже приземлився, його оточують тіні з наземної команди, вони заправляють, обслуговують, розвертають. На півострові мерехтять латки, ламані й криві лінії вогнів, але з боку колишніх Корпусів проєктно-конструкторських розробок усе тоне в чорній, смоляній темряві.
Вони пролазять крізь соснове гілля, і знов униз, до Яйця, де німецьке обладнання давно розібрали і пустили на потреби російського автопарку. Спускаються донизу, і ріг величезного Монтажного Корпусу височіє перед ними вже за якусь сотню ярдів джипів і вантажівок. Нижче й праворуч видно три- і чотирирівневий випробувальний каркас із округлим, наче хвилястим піддашком, а попід каркасом пролягає неглибокий довгий рів у формі літери V.
— Канал охолодження, — якщо вірити Неррішу. — Мабуть, вони, внизу. Зайдемо тут.
Уже здолали половину схилу й дісталися до вбудованої у земляний вал помпової станції, яка запомповувала холодну воду для відведення неймовірного жару під час пробних пусків. Тепер станція демонтована, всередині порожньо і темно. Не встигає Слотроп ступити за поріг і двох кроків, як на когось наштовхується.
— Перепрошую, — вийшло не дуже незворушно.
— Та нічого, — російський акцент. — Буває. — Випихає Слотропа назовні, ох, і паскудний же молодший сержант, футів вісім-дев’ять заввишки.
— Ну, той… — аж тут на них налітає Нерріш.
— Ой, — Нерріш кліпає на вартового. — Сержанте, ви хіба не чуєте музики? Чому ви не в Монтажному Корпусі з товаришами? Наскільки я розумію, їх розважає не одна гаряча фройляйн, — шусть-шусть ліктями, — можна сказати, у найчарівнішому дезабільє.
— Думаю, навіть божественно, — відповідає вартовий, — для декого.
— Kot… — До речі, про тактику.
— А нам, недоумки, заборонено.
Зітхаючи, Нерріш замахується пляшкою, опускає, а чи лишень підносить вгору і гупає сержанта в потилицю, збиваючи пілотку. І все.
— Гади, — росіянин, дещо роздратований, нахиляється за головним убором. — Серйозно, тепер вас обох мушу затримати.
— Досить балачок, — гарикає Слотроп, розмахуючи тліючою сигарою і «коктейлем Молотова». — Давай зброю, Іване, або зроблю з тебе живий смолоскип!
— Злі ви, — супиться вартовий, якось метушливо знімаючи «дегтярьова». Слотроп відсахується і швидко та звично б’є у пах, не влучає, але вибиває автомат, за яким одразу ж пірнає Нерріш,
— Звірі, — скімлить росіянин, — гидота ви падлючна, — і тікає у ніч.
— Дві хвилини, — Нерріш уже всередині. Слотроп вихоплює в нього автомат і, прискорюючись, біжить коридором слідом за ним. По бетону вниз до металічних дверей, кроки лопотять частіше, різкіше: чують, як за дверима співає Шпрінґер, потім щось белькоче, ніби п’яний. Слотроп знімає автомат із запобіжника, Нерріш вривається досередини. За дверима сидить гарненька білявка з допоміжної служби в чорних чобітках та окулярах у сталевій оправі і стенографує все, що чує від Шпрінґера, — той гордовито спирається на холодну трубу водогону, яка на висоті чотирьох футів тягнеться навколо всієї кімнати.
— Киньте олівець, — наказує Слотроп. — Так, де майор Ждаєв?
— На нараді. Якби ви сказали мені своє прізвище…
— Наркота, — верещить Нерріш, — його накачали наркотою! Ґергардте, Ґергардте, скажи щось!
Слотроп упізнає симптоми.
— Амітал натрію, нічого страшного. Ходімо.
— Гадаю, майор повернеться з хвилини на хвилину — вони нагорі, курять у караулці. У вас є номер, за яким він зможе передзвонити?
Слотроп підліз під одну Шпрінґерову пахву, Нерріш — під другу, коли хтось загупав у двері.
— Курять? А що курять?
— Сюди, Слотропе.
— Ого. — Вони швидко затягують Шпрінґера в інші двері, їх Слотроп бере на засув і підпирає важкою шафою з документами, тоді цуплять Шпрінґера вгору сходами у довгий прямий коридор, там горить якихось шість-сім лампочок, а в проміжках між ними дуже темно. Обабіч по стінах від підлоги до стелі зміяться товсті джгути контрольних кабелів.
— Нам гаплик, — хрипить Нерріш. До контрольного бункера ще добрих 150 ярдів, а сховатися ніде, хіба що в темних прогалинах між лампочками. Цим голубкам вистачить однієї довгої черги.
— Вона нічого не шолопає, та швидкобаба, — волає Ґергардт фон Ґьолль.
— Спробуй сам іти, — Слотроп наляканий до всирачки, — давай, хлопче, бо
