Веселка тяжіння - Томас Пінчон
За ними стугонить і відлунює гупання. Приглушена автоматна черга. Ще одна. Раптом у двох озерцях світла матеріалізується Ждаєв, повертається до кабінету. Поруч із ним приятель, який усміхається широчезною сталевою усмішкою, побачивши за сорок ярдів Слотропа. Слотроп випускає з рук Шпрінґера і біжить до наступної світлої плями, зброя напоготові. Росіяни збентежено кліпають очима.
— Чичеріне! Агов!
Стоять лицем одне до одного, кожен у своєму колі світла. Слотроп згадує, що має перевагу. Трохи винувато посміхається, наставляє на них автомат, підходить ближче. Після дискусії, що видається задовгою, Ждаєв і Чичерін погоджуються підняти руки.
— Ракетмене!
— Добридень.
— Що це ви робите у фашистській формі?
— Ваша правда, ліпше подамся у Червону Армію. — Нерріш притуляє Шпрінґера до гладких кабелів, обтягнених лискучою ґумою і сріблистою сіточкою, а тоді заходиться допомагати роззброювати росіян. У тунелі позаду солдати продовжують вибивати двері.
— Ви не роздягнетеся, хлопці? Слухайте, Чичеріне, а як вам мій гашиш?
— Ну, — знімаючи штани, — ми в будці нагорі саме трохи курнули… Ракетмене, ви, як завжди, дуже вчасно питаєте. Ждаєв, правда ж, він просто неперевершений?
Слотроп вилазить зі смокінга.
— Тільки дивіться, друже, стояка не зловіть.
— Я серйозно. Це ваш Schwarzphänomen[506].
— Не клейте дурня.
— Ви навіть не знаєте, він вас веде, а мій завжди намагається мене ухекати. Ось чим треба обмінятися, а не формою.
Справа з маскуванням ускладнюється. Кітель Ждаєва із золотозоряними погонами накидають на Скакуна, який саме наспівує попурі Курта Вайля. Ждаєв одягає білий костюм Шпрінґера, відтак майора і Чичеріна зв’язують їхніми ж ременями, а на додачу ще й краватками.
— Так ось, ідея в тому, — пояснює Слотроп, — що ви, Чичеріне, вдаватимете, ніби ви — це я, а майор… — Аж тут двері позад них зрештою вибивають, і в коридор вриваються дві постаті зі зловісними автоматами «суомі», диски великі, як барабани Джина Крупа[507]. Слотроп стоїть на освітленому місці у мундирі Чичеріна і театрально махає у бік зв’язаних по руках і ногах офіцерів. — А тепер постарайтеся, — бурмоче до Чичеріна. — Я вам довіряю, але вважайте — у мене багатий пасивний словниковий запас, я все зрозумію.
Чичерін не заперечує, але заплутався.
— То ким я маю бути?
— Та курва ж… слухайте, накажіть їм просто піти нагору і перевірити помпову станцію, негайно. — Слотроп жестикулює і синхронно ворушить губами, поки Чичерін говорить. Наче спрацювало. Ті двоє таки віддають честь і виходять крізь щойно вибиті двері.
— От мавпи, — Чичерін хитає головою. — Мавпи чорногузі! Звідки ви знали, Ракетмене? Ну звичайно, ви не знали, але знав «Schwarzphänomen». Чудовий штрих. Коли ті двоє дивилися на мене крізь вікно, я подумав — ну, ви знаєте, подумав приблизно про те ж, що ви думаєте, я подумав…
Але на ту мить Слотроп його не чує. Шпрінґер уже здатний спотикатися на ходу, вони доходять до самого контрольного бункера, так нікого і не стрівши. За дверима з броньованого скла, за власним відображенням, все той самий випробувальний каркас, шибки вибито, по всій конструкції у стилі німецького експресіонізму брижами стікає сіро-чорний камуфляж. Два солдати, певна річ, нишпорять навколо помпової станції, нічого не знаходячи. Щойно вони зникають усередині, Нерріш відчиняє двері.
— Хутко. — Вислизають на майданчик.
Якийсь час знову дряпаються схилом угору і заглиблюються у ліс. З’являються Отто з Гільдою, вони делікатно позбавили автомобіль і водія Ждаєва бігунка розподільника. Тепер учотирьох спробують витягти на кілька паршивих футів піщаного насипу корисний вантаж в особі Ґергардта фон Ґьолля — той саме заливається йодлем — і стануть чи не найгіршою силовою установкою, яку бачив цей стенд. Отто з Гільдою тягнуть Шпрінґера за руки, Нерріш зі Слотропом підпирають знизу. Десь так на половині шляху Шпрінґер неймовірно гучно пердить, відлуння цього гуркоту ще добру хвилину ширяє по всьому історичному еліпсу, наче каже: а тепер, шановна публіко, моє анальне враження від А-4…
— Трясця ж твоїй матері! — гаркає Слотроп.
— Стояк зеленого коня на астероїді з кістками, — у відповідь киває Шпрінґер.
А в Монтажному Корпусі музика і баляндраси наразі стихли, їм на заміну прийшов напружений спокій. Нарешті перевалили через гребінь насипу, і знов углиб лісу, де Шпрінґер впирається чолом у стовбур дерева і заходиться нестримно блювати.
— Нерріше, ми ризикуємо життям через цього розтелепу?
Але Нерріш має інший клопіт, допомагає приятелю вичавити живіт.
— Ґергардте, з вами все гаразд? Чим вам допомогти?
— Пречудово! — давиться Шпрінґер, блювотиння цівкою тече підборіддям. — Ух-х. Просто чарівно!
Підходять шимпанзе, музúки, танцівниці. Дрейфують на місце зустрічі. Тепер остання дюна — і вниз, до утрамбованого шлакового трикутника Випробувального Стенда X, далі вже море, де приплив, відступаючи, залишив смужку піску. Якийсь час музиканти награють щось схоже на марш. Фрау Ґнаб ніде не видно. Тримаючи мавпочку за лапу, іде Гафтунґ, Фелікс витрушує з туби слину. Хористка з медовим волоссям — як її звати, Слотроп так і не розчув — обхоплює його руками.
— Я боюся.
— І я боюся. — Він її теж обіймає.
Починається пекло: виють сирени, прожектори обшукують променями ліс на пагорбі, дирчать мотори вантажівок і лунають якісь команди. Рятувальний загін сходить зі шлаку і ховається у траві на болотині.
— Маємо автомат і два пістолети, — шепоче Нерріш. — Ітимуть з півдня. Щоб їх затримати, вистачить і одного. — Він киває головою і починає перевіряти зброю.
— Здуріли? — сичить Слотроп. — Вас одразу пристрелять. — Біля Випробувального Стенда VII якась метушня, одна по одній на дорозі з’являються фари. Нерріш торсає Шпрінґера за підборіддя. Не розбереш, тямить той, що перед ним Нерріш, чи ні.
— Lebe wohl[508], — якось та буде, Шпрінґере… З кишень шинелі стирчать нагани, у руках автомат. Нерріш низько пригинається і, не озираючись, біжить уздовж берега.
— Де судно? — Гафтунґ білий з переляку, перекрикуються стривожені качки, у траві відчувається подув вітру. Коли наближається промінь прожектора, спалахують і глибоко, страхітливо сяють стовбури сосен на схилі… а за спинами тріпоче і переливається Балтика.
Стріляють з пагорба, потім, можливо, відповідь Нерріша — автоматна черга. Отто міцно пригортає Гільду.
— Хтось знає азбуку Морзе? — цікавиться дівчина біля Слотропа, — бо он там уже кілька хвилин блимає вогник, на вершині острівця. — Три крапки, крапка, крапка, ще три крапки. Знову і знову..
— Гм-м, СЕЕС, — розмірковує Фелікс.
— А може, це не крапки, — каже тенор-саксофоніст, — може, тире.
— Цікаво, — каже Отто, — тоді виходить ОТТО.
— А це ти, — каже Гільда.
— Мамуню! — кричить Отто, забігає у воду і махає рукою миготливому вогникові. Фелікс починає густи тубою над хвилями, вступають інші оркестранти. На них падають промені прожекторів, тіні очерету прохромлюють пісок. Долинає ревіння корабельного
