Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Мамуню, я тебе прошу, — жалібно благає Німий Отто в ілюмінатор рубки. У відповідь добра жінка заходиться ревіти кровожерливу
МАТРОСЬКУ ПІСНЮ
Я — королева Балтійських піратських шляхів, і ніщо мене не колише,
І кожен, хто мене діставав, кості і череп на дні моря залишив.
І рибки дрібні, наче ті посланці, впливають в очниці проспівати нарешті:
«Ніколи не домахуйся ти до Фартової Ґнаб і її ризикового ґешефту!»
Я лінкора не боюся, і шлюп я розчавлю,
Й до пекла сотню душ я махом відішлю,
Бачила я той «Летючий Голландець», і щоразу горлав він до решти:
«Рятуй мене Боже від Фартової Ґнаб і її ризикового ґешефту[500]!»
Після цього вона міцніше стискає штурвал і додає швидкості. Тепер вони стрибають до борта притопленого торговця: чорне погнуте залізо заляпане свинцевим суриком, кожна заклепка вкрита соляною скоринкою, а подзьобана іржею плита наближається, навалюється… Та жінка вочевидь неврівноважена. Слотроп заплющує очі і повисає на дівчині-хористці. З рубки долинають радісні вигуки, суденце різко вивертає ліворуч, уникаючи зіткнення, проходить, може, за яких кілька шарів фарби. Отто, заскоченого у мріях про спокійну смерть, несамовито відкидає і жбурляє прямо за борт.
— Це вона так жартує — встигає кинути він, проминаючи Слотропа. Той хапає його за светр, а дівчина за полу смокінга — самого Слотропа.
— Як уплутається в щось хоч трохи незаконне, — за хвилю Отто вже віддихався, — то ще не таке побачите. Навіть не знаю, що з нею робити.
— Бідолашне дитя, — усміхається дівчина.
— Йой, — каже Отто.
Слотроп іде геть — йому до вподоби, коли молоді люди сходяться, і прямує до фон Ґьолля та Нерріша на кормі. Фрау Ґнаб розвертається, змінює курс на норд-вест. Тепер вони прямують уздовж берега посмугованою білим і пропахлою сіллю Балтикою.
— І куди це ми йдемо, хлопці? — хоче знати життєрадісний Слотроп.
Нерріш на щось витріщається.
— Онде острів Узедом, — м’яко пояснює фон Ґьолль. — З одного боку межує з Балтійським морем, а з двох інших омивається річками, їхні назви — Свіне та Пене. Ми щойно були на річці Свіне, відвідали Свінемюнде. «Свінемюнде» означає «гирло ріки Свіне».
— Добре, добре.
— Ми йдемо навкола острова Узедом до місця у гирлі ріки Пене.
— Зачекайте, отже, воно називатиметься… зачекайте-но… Пенемюнде, так?
— Правильно.
— І це значить? — Зависає пауза. — О. Те Пенемюнде.
Виявляється, Нерріш там колись працював, він журиться, розмірковуючи про окупацію Пенемюнде росіянами.
— Там був завод із виробництва рідкого кисню, який мене і зацікавив, — Шпрінґер також не дуже задоволений. — Хотів налагодити зв’язок, ми ще тільки підходимо до того, що у Фолькенроде, у колишньому «Інституті Ґерінга».
— Під Нордгаузеном купа генераторів рідкого кисню, — Слотроп намагається стати в пригоді.
— Дякую. Але, як ви знаєте, там також росіяни, у тім і заковика: якби це не було так проти Природи, я сказав би, що вони не знають, чого хочуть. Дороги на схід удень і вночі загачені переповненими російськими вантажівками — чого там тільки нема — але наразі без жодної видимої системи, хіба що бери-пакуй-відправляй-додому.
— А хай їм грець, — мудрує Слотроп, — а ви як гадаєте, отой «S-Gerät» вони вже знайшли, містере фон Ґьолль?
— Непогано, — аж сяє Шпрінґер.
— Та він з Особливих Операцій, — квилить Нерріш, — кажу ж вам, тюкнути його, і квит.
— Сьогодні «S-Gerät» тягне на 10 000 фунтів, половину авансом. Цікавить?
— Нє-а. Але в Нордгаузені я чув, що він у вас уже є.
— Нема.
— Ґергардте…
— З ним усе гаразд, Клаусе. — На Слотропа таким поглядом уже дивилися раніше — торговці автомобілями сигналізували своїм партнерам, мовляв, маємо справжнього ідіота, Леопарде, тільки не сполохай, добре? — Ми навмисне пустили по Штеттину цю чутку, хотіли побачити реакцію полковника Чичеріна.
— Трясця. Знову він? Цей точно відреагує, будьте певні.
— От ми і йдемо до Пенемюнде, щоб усе це з’ясувати.
— Послухайте, хлопці. — Слотроп розповідає про сутичку у Потсдамі, про те, як Ґелі гадала, буцімто Чичеріна цікавить не так ракетне обладнання, як підготовка змови проти оберста Енціана. Навіть якщо обох торговців це і зацікавило, вони нічим того не видають.
Розмова переходить у площину млявого вихваляння знайомствами, яку так полюбляла завести у другій половині дня Слотропова мама Наллін — Гелен Трент, Стелла Даллас, таємна дружина Мері Нобль…
— Чичерін — складна людина. Він вважає Енціана… наче частиною самого себе — чорним варіантом чогось у собі. Чогось такого, що йому необхідно… ліквідувати.
НЕРРІШ: Ви вважаєте, що тут може бути… якась політична причина?
ФОН ҐЬОЛЛЬ (хитаючи головою): Навіть не знаю, Клаусе. Після подій у Центральній Азії…
НЕРРІШ: Маєте на увазі…
ФОН ҐЬОЛЛЬ: Так… Киргизьке Світло. Бачите, якось кумедно… він ніколи не хотів, аби його вважали імперіалістом…
НЕРРІШ: Та ніхто з них не хоче. Але та дівчина…
ФОН ҐЬОЛЛЬ: Мала Ґелі Триппінґ. Та, що вважає себе відьмою.
НЕРРІШ: Але ви справді гадаєте, що вона має намір домогтися свого… і здійснити свій намір — знайти Чичеріна?
ФОН ҐЬОЛЛЬ: Гадаю… Вони… мають намір…
НЕРРІШ: Але, Ґергардте, вона у нього закохана…
ФОН ҐЬОЛЛЬ: А він їй побачень не призначав, так?
НЕРРІШ: Ви ж не натякаєте на…
— Послухайте, — белькоче Слотроп, — про що це ви, хлопці, торочите?
— Параноя, — відрубує докірливо Шпрінґер (як люблять відрубувати ті, кого відволікають від улюбленої гри). — Ви не зрозумієте.
— Даруйте, піду поблюю, — класичний зворот зі школи гарних манер для невдах на кшталт Тактовного Тайрона, для суходолу — доволі передовий погляд на подібні ситуації, але не тут, де Балтика виключає навіть можливість не підхопити морську хворобу. Мавпи збилися докупи і блюють під брезентом, Слотроп приєднується до жалюгідного гурту музик і хористок біля леєрів. Його навчають тонкощів — не блювати проти вітру, вичікувати, коли судно трохи ляже на борт, бо фрау Ґнаб висловила сподівання, що ніхто не заблює їй судно, з тією крижаною усмішкою, яка з’являється вдалого дня у доктора Мабузе[501]. Вона у рубці, чути, як реве матроську пісню. «Öööööö», — видає Слотроп за борт.
Ось у такий спосіб і колобродить їхній ризиковий ґешефт уздовж берега Узедому під серпанком літнього неба. На березі двома пологими терасами підносяться зелені пагорби, над ними гірське пасмо, поросле соснами та дубами. Невеликі курортні містечка з білими пляжами та покинутими пристанями розкриваються на траверзі з ревматичною неквапливістю. Час від часу з’являються військові на вигляд кораблики, ймовірно, російські патрульні торпедні катери, мертво застигли на воді, ніхто не заперечує проти переходу фрау. Сонце
