Веселка тяжіння - Томас Пінчон

— Не тривожтеся, я б так не переймався. Б’янка — мудре дівча, а її мати — навряд чи богиня погибелі.

— Добре, Шпрінґере, аби було так.

На пляжі шерхоче Балтика, непосидюща, вермахтово-сіра. Фон Ґьолль торкається невидимої тирольки перед літніми дамами у чорному, що пáрами виходять поніжитись на осонні. Отто гасає за чайками, руки витягнуті, наче в німому кіно збирається когось задушити, але птахи від нього щоразу тікають. Невдовзі до них приєднується попутник із подзьобаним носом, сутулий, на обличчі тижневе оранжеве вруно, сиві скроні, трохи завелика шкіряна шинель — зате без штанів. Його звати Нерріш — це той самий Клаус Нерріш, фахівець з аеродинаміки, на якого Горст Ахтфаден вказав Шварцкомандо, той самісінький. Він несе за шию необскубаного мертвого індика. Поки вони кривуляють серед малих і великих брил Свінемюнде і слідів боїв за нього навесні, з-під руїн починають з’являтися містяни і безладно тягнуться ближче до сухопутного флангу фон Ґьолля, всі звертають увагу на мертвого птаха. Шпрінґер запускає руку під білий піджак, виймає американський армійський 45-й і небавом виставляє його напоказ, а тоді перевіряє механізм. Почет миттю зменшується удвоє.

— Сьогодні вони голодніші, — зауважує Нерріш.

— Твоя правда, — відповідає Шпрінґер, — але ниньки їх менше.

— Нічого собі, — доходить до Слотропа, — яку херню ви городите.

Шпрінґер стенає плечима.

— Можете співчувати, але ілюзій щодо них не майте. Зневажайте мене, підносьте їх, але пам’ятайте, що ми визначаємо одне одного. Еліта і затуркані претеріти — всі ми рухаємося крізь космічний задум темряви та світла, і я, смиренний, один із тих, хто здатен осягнути його in toto[497]. Звідси випливає, юначе, що вам треба вирішувати, на чийому боці волієте опинитися. У той час, коли вони страждають у вічних тінях, тут… завжди…

СВІТЛІ ДНІ (ФОКС-ТРОТ)

…світлі дні на чорному рин-ку, так треба,

Бо срібло і злото блискучий метал!

Від моря Коралів до Балтик, до неба,

Гроші — сила рушійна, найліпший фантик,

Блимають маяком, нишком зирк на цінник,

У кожному декольте повія ладна і проста —

Хай з червоного чи зеленого сукня та,

У Творця завжди велика мета…

Та-а й сонячний день-на чорному-чорному ри(и)нку,

Бо срібло і злото блискучий метал[498]!

На цьому місці вступають Нерріш та Отто, тож співають на три голоси, голодні роззяви зі Свінемюнде біломордо на них витріщаються, як покірна худібка, але тіла їхні лиш слабка подоба: дротяні вішаки для довоєнних костюмів і сукенок, надто старомодних, надто битих брудом і часом.

Зійшовши з променаду, вони спиняються на розі вулиці, повз них шпацірує підрозділ російської піхоти і кавалеристів.

— Ого, скільки їх набігло, — зауважує Отто. — А де цирк?

— Вище на березі, дитинко, — каже Нерріш.

— А що вище на березі? — допитується Слотроп.

— Обережно, — застерігає Нерріш, — він шпик.

— Не звіть мене дитинкою, — огризається Отто.

— Шпикова срака, — парирує Слотроп.

— Так, усе гаразд, — Шпрінґер поплескує обох по плечу, він тут Пан Привітність, — про нього вже давно говорять, він навіть зброї не носить. — До Слотропа: — Ходімо з нами далі, вас це може зацікавити. — Але Слотроп не дурний, зауважує, що всі, вкупі зі Шпрінґером, поглядають на нього якось дивно.

Вантаж, що рушить далі вздовж берега, включає шість хористок із пір’ям і блискітками під простенькими старими пальтечками, які вдягли, щоб заощадити місце у валізах, невеличкий оркестр на різних стадіях алкогольного заціпеніння, багато-багато ящиків горілки і групу дресированих шимпанзе. Піратсько-морехідна Оттова мамця замкнула одного такого у себе в рубці, де вони й дістають одне одного: фрау прокльонами, а шимпанзе — постійними намаганнями таки дотягтися і ляснути її банановою шкуратиною. Імпресаріо Ґ. М. Б. Гафтунґ із виразкою шлунку намагається привернути увагу Отто, він відомий своїм талантом звертатися не до того.

— Там Вольфґанґ! Він її приб’є! — Вольфґанґ — його основний актив, хоча й дещо неврівноважений, він досить непогано вдає Гітлера, але з увагою в нього біда…

— Ну, — нерішуче, — краще б він там обережніше з матінкою.

У ромбі люка дуже добре видно, як багато ця бабусенція бачила на своєму віку: вона нахиляється, виспівує, шкіриться, показуючи всі зуби, до цього самого Вольфґанґа, туркотить йому:

— Deine Mutter[499]…

— Вона ж ніколи не зустрічала такої звірюки, — Слотроп зненацька обертається до Отто, хлопчака з обличчям, скажімо так, приязного зарізяки — правда?

— Вона неймовірна! Вона інстинктивно знаходить спосіб дістати кого завгодно. Все одно кого: звірину, рослину, одного разу бачив, як вона присікалась до каменя.

— Та невже?

— Що я, брехати буду? Ja. Величезний уламок фельзитової породи, минулого року, біля данського узбережжя, і вона пропісочувала його, — ледь не зриваючись у безрадісний сміх, якого всі ми уникаємо, — його кристалічну структуру, цілих двадцять хвилин. Здуріти можна.

Тим часом хористки вже взялися до ящика з горілкою. Гафтунґ, пригладжуючи на маківці волосся, яке хіба зовсім трохи нагадує про славне минуле, з криком кидається до них. Хлопці та дівчата, старші та молодші, обдерті й худорляві, тягнуться сходнями, вантажать. На тлі світлого неба на рангоуті й антенах гойдаються шимпанзе, понад ними ширяють і витріщаються чайки. Зривається вітер, невдовзі там і тут у гавані затріпочуть баранці. Кожне дитя несе якийсь клунок або ящик неповторної форми, кольору та розміру. Шпрінґер стоїть осторонь, на агатові очі начепив пенсне, звіряє зі своїм реєстром у нотатнику в зеленому сап’яні, равлики у часниковому соусі, один грос… три ящики коньяку… тенісні м’ячі, дві дюжини… одна «Віктрола»… фільм «Щасливий П’єр впадає в лють», три бобіни… біноклі, шістдесят… годинники наручні… тощо, по карлючці на кожне дитя…

І от усе складено в трюмі, мавпи поснули, музики прокидаються, дівчата оточують Гафтунґа і шпетять його всілякими негарними словами, щипають за щоки. Отто пропихається вздовж борту, витягує швартові, щойно віддані з берега дітьми. Коли кидають останній, і його огон, завмерши в польоті, обрамляє сльозою вид на випатраний Свінемюнде, фрау Ґнаб, відчувши звільнення від суші, знов береться за своє, мало не викидає мавп’юка у юрмище на кормі, змусивши пів дюжини Гафтунґових красунь збитися у клубок лепсько переплетених ніг, сідниць і грудей.

Судно вибирається із широкої лійки Свіне у море, його зносять бічні течії. Посеред хвилерізів, де море піниться у підводних проламах від весняного бомбардування, слід бути насторожі, незворушна фрау Ґнаб починає крутити стерно і повним ходом прямує на паром із Сассніца, аж фіть,