Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Он вона йде, — скаче у намулі Отто.
— Егей, Нерріше, — Слотроп мружиться, намагаючись відшукати його у непевному світлі, — вертайся. Відходимо. — Відповіді нема, стрілянина триває.
З погашеними ходовими вогнями суденце мчить до них повним ходом — невже фрау Ґнаб хоче протаранити Пенемюнде? Але ні, дає повний назад — верещать підшипники, з-під гвинтів вилітають гейзери піни, судно швидко розвертається і завмирає.
— Усі на борт! — реве вона.
Слотроп далі репетує, гукаючи Нерріша. Фрау Ґнаб дає гудок. Відповіді нема.
— Та хай йому біс, мушу його знайти… — Фелікс із Отто хапають Слотропа ззаду і тягнуть до судна, кóпаючи і матюкаючись. — Його ж уб’ють, недоумки, відпустіть… — Через вершину дюни поміж ними та Випробувальним Стендом VII перетікають темні тіні, на рівні поясів миготить помаранчевим, а за мить долинають постріли.
— Нас повбивають, — Отто перевалює Слотропа через борт, а тоді й сам падає зверху. Їх уже знайшли і пронизують промені прожекторів. Стрілянина посилюється — у воді пухирі та бризки, кулі б’ють у судно.
— Усі на борту? — рот фрау широко роззявлений, ікла вишкірені. — Чудово, вперед! — Нарешті до них тягнеться останній з мавп’юків, Гафтунґ хапає його за лапу, і кілька ярдів той гойдається, ноги у воді, а вони на повному ходу втікають, і лиш тоді мавп’юку вдається нарешті видертися нагору і залізти всередину. З берега стріляють у бік моря, але кулі їх не дістають, а згодом не чути вже й самих пострілів.
— Послухай, Феліксе, — каже тенор-саксофоніст, — як гадаєш, у Свінемюнде можна злабати концерт?
Насамкінець Джону Діллінджеру[509] випало кілька дивних секунд забуття в кінообразах, які до останнього стояли перед його очима — Кларк Ґейбл іде на стілець, не каючись, із камер смертників м’яко долинає бувай, Чорнявий… відмовляється від пом’якшення вироку, яке запропонував йому давній друг, а тепер губернатор Нью-Йорка Вільям Павелл, кощавий і безвільний пихатий зануда, бо Ґейблу просто хочеться, щоб усе це скінчилося. «Помри, як жив, раз — і по всьому, не тягни…», зачуханий нікчема Мелвін Первіс оточив кінотеатр «Біограф», запалив останню сигару, відчуваючи у роті прутень офіційної ухвали, — і за його сигналом федеральна босота зі скурвою влучністю таки завалила Діллінджера… у приреченого чоловіка відбувся зсув особистості: якийсь час ти ще відчуваєш реальними м’язами обличчя та горла, що ти досі Ґейбл, іронічні брови, гордовита, лискуча, зміїна голова — це допоможе Діллінджеру зробити останні кроки і на якусь дещицю полегшить смерть.
Нерріш скрутився у кількаметровій потрощеній дренажній трубі, сюди він, зігнувшись, тихцем прокрався під стіною Випробувального Стенда VII, обхопив коліна руками, згорнувся ковтюшком у смороді застояної зливної води, намагається не дихати надто гучно, аби не видавало відлуння, — Нерріш не був у кіно з часу «Der Müde Tod[510]». Не був так давно, що навіть забув, чим усе закінчилося, останній елегійний Рільке-кадр, коли втомлена Смерть веде закоханих — рука в руці — по незабудках. Звідти допомоги не дочекаєшся. Сьогодні Нерріш лежить з останнім у житті автоматом, іноземним і гарячим… опіками на руках завтра перейматися не доведеться. Жодного милосердя не передбачається, сама груба зброя, обпечені пальці — жорстокий спосіб відійти для доброго фахівця з наведення, який завжди чесно віддавався роботі за чесні гроші… А йому ж пропонували… міг поїхати на схід в Інститут РАБЕ[511] або на захід до Америки на шість доларів за день — але Ґергардт фон Ґьолль пообіцяв йому блиск, джекпоти, розкішну даму попід руку, цікаво, а чому не під обидві? — і після вбогого простодушного Пенемюнде — хто кине в нього камінь?
Ніколи не було потреби тримати перед очима весь План… це забагато для будь-кого… хіба ні? Це стратегія «S-Gerät», за яку він зі шкури пнеться, щоб сьогодні померти, — що він знає про всі наміри Стрибуна у цій справі? Неррішу видається логічним, що оскільки він менший, то пожертвують саме ним, якщо це допоможе Шпрінґеру вижити, прожити іще бодай день… проза воєнної пори, ja, ja… але змінювати щось надто пізно…
А чи був у Нордгаузені в програмі «S-Gerät» бодай натяк на те, що після неї прийде стільки людей, держав, фірм і зацікавлених сторін? Тоді його, безперечно, дуже тішило, що саме йому доручили модифікувати систему наведення, хоча вдосконалення були незначними… навряд чи вартували особливого ставлення… та все ж це була його перша історична мить, і він з прикрістю усвідомлював, що й остання — аж до зустрічі того дощового липня з вербувальниками Шпрінґера… Наради у кав’ярні та біля входів на цвинтарі в околицях Брауншвейґа (ліпні арки, виткі лози спадають на тонкі кільця), без парасольки, але зі світлом, із дзвоном надії десь усередині — полем, переповненим силовими лініями, щоб сповнювати, насичувати, підтримувати його в доброму здоров’ї та гуморі… Берлін! Кабаре «Чикаго»! «Кокаїн — а чи карти?» (фраза зі старого кіно, яку так уподобала того літа місцева босота)… і Зоряний Час!
Але натомість дзвінке сяйво усередині привело його сюди — сюди, на дно труби, на лічені хвилини…
Ідея полягала у тому, що величина А має бути сталою. Часом допомагав налаштований на певну частоту Аt міст Віна, він свистів, обтяжений знаменням, в електричних коридорах… а зовні, як заведено у таких випадках, мала десь виникати величина В і наростати, поки Ракета набиратиме швидкість. Отже, аж до визначеної швидкості Бреншлюса — v°1 збадьорена розрядами, наче щур, якого спрямовують у вузький лабіринт вільного простору, — так радіосигнали з землі входитимуть у тіло Ракети, і рефлекторно — буквально за допомогою електричного сигналу, що йде рефлекторною дугою, — контрольні поверхні здригнуться і повернуть тебе на курс, з якого ти почав було відхилятися (як можна було там, нагорі, не промахнутися, не втратити зосередженості, коли тебе підхоплює вітер, та вже й сама висота… неймовірні вогні у тебе під ногами?)… тож у цьому ретельно керованому переході все відбувалося у найгострішому, найболіснішому очікуванні, коли величина В зростала, як відчутний на дотик пік навантаження, як удар припливної хвилі, що втишує всяке створіння і тамує вітер до ледь помітного поруху… Твоя величина А — осяйна, стала А, перенесена, як, мабуть, колись уночі перенесли Ґрааль — у давню пору і з похмурим військовим гумором… і одного ранку, коли на широкій верхній губі проступить добова сталево-сіра щетина — фатальний, страхітливий знак, адже гладко голишся щодня, а це означає таки Останній День — і лишень пострашливим шостим чуттям, як і вірою та настільки ж чистим розумінням, що величина В з Багатьма Нижніми Індексами за електричним горизонтом
