Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

— Ви бачите! — бралося на глум. — Хороша!

Він сумно усміхнувся, тьмідина забруднила йому сині губи.

— Якби я мав такого батька… я теж би найбільше лякався відображення у його очах.

Подивилося на нього порожнім поглядом.

Вони всі були чужими людьми.

11 грудня 1924 року 96 тенебрів.

«Цар довкола. Князь в Алєксандровську. Атака. Шульц і Побєдоносцев. Тесла хворий. Ордер на Поченґла. Не повертайтеся. Цар довкола. Князь в Алєксандровську. Атака».

Уночі приснилося, що вночі встали й убили. Чому мали б убити? Уві сні взагалі не постало таке запитання. От, встали, оточили постіль, затовкли. Дивилося на це згори, з-під верхівки намету, душею салґин-кут. Чинґіз Щекєльніков, Один, Чечеркевич. Жодного здивування. Уранці змірялося їх з-під лоба, з затиснутими губами. Пан Щекєльніков першим вийшов на вирубку; розклавши карти й провівши виміри, приєдналося до нього на краю лісу. Чисте крижане сонце діамантово виблискувало на розташованому за чверть версты бурульнику.

— Яке число ви скажете, пане Ґе? — прохрипів він, перекинувши пилу через стовбур.

— Ви думаєте, що ще зросло? — Й озирнулося на веселковий морозильник. — Лічба йде на Мороз, на посилення. Або це дійсно Черное Сияние над нами, або мамути під нами, або…

— Що?

Поправилося рукавиці.

— Починає мене…

Якийсь старий напівгорбатий инородец виліз із-поміж піхт.

Пан Щекєльніков змахнув лапою з-над голови й кинув сокиру. Вона увійшла в старого по саме руків’я. Нещасний навіть не зойкнув; він перевернувся горілиць і витягнувся на повен зріст руків’ям сокири до неба.

— Ну й що ж ви, Христа ради!..

— Він мені не сподобався, — сказав Чинґіз.

Він йому не сподобався! Він йому не сподобався! Не зналося, чи дерев’яним цурпалком йому по чолі дати, чи за Ґросмайстера одразу хапатися. Адже такий закоренілий убивця…

З тайги вийшли п’ять наступних напівголих дикунів у ганчірках і залізних талісманах. У руках у них були списи й берданки. Другий зліва хитав на широких плечах головою чорноокого Мєфодія П’єлки. Тьмідина з них аж бухкала потужними хмарами ночі.

Пан Щекєльніков поглянув, харкнув, сплюнув, траснув кулаком у груди й розпростав квадратні плечі.

— Я маю ножа.

У нього був ніж.

Про трупоїдів

Розстрілявши й заколовши пана Щекєльніковa на смерть, вони помарширували до табору.

Їх залишилося троє. Вони забрали рушниці в авахів, зарізаних Чинґізом, і заряджали їх тепер на ходу, ступаючи повільно тим самим статечним кроком тисячомильної мандрівки.

Тим часом устиглося розстебнути шубу, вийняти й розпакувати Ґросмайстера, скинути безформну рукавицю, відтягти курок, прицілитися…

Вистрелити.

І влучилося із зимовою влучністю. Авах замерз напіврозірваний, тобто замкнутий у крижаній ялинці: плече на одній гілці, голова на іншій, нога над головою. Другий, захоплений фалангою морозу, упав у глибокий сніг і так закрижанів: п’ятами до Сонця.

Зціпивши зуби, піднялося ліву, живу руку й знову відтяглося скорпіона. Позбавлена чуття правиця не піддавалася волі; уклякнувши, узялося зміїне руків’я в обидві руки. Пєґнаровець із П’єлчиною головою крокував із піднятим списом. Вистрелилося йому в груди. Червона бурулька пронизала його, як янгольський спис, сталаґміт товщиною у гарматне жерло розсадив його зсередини.

Піднялося на ноги. Прибігли японці. Навколо на мозаїчних трупах стояв гайок крижаної шрапнелі, дерева кришталевих голок, бритв і морських зірок.

— Пане Бенедикте, що тут…

— Хто це?!

— Чинґіз мертвий, — сказалося і відкашлялося смолянисто. Із ящериної цівки Ґросмайстера хухнула густа тьмідина. Сховалося його за пояс, під розстебнуту шубу.

Чечеркевич вихопив з чохла ґвинтівку.

— Де? Хто? Де? Що? Що? Що?

Притрималося його за плече. Він на мить замерз.

— Це ті з Байкалу, дияволи Етматовa. Хтось послав за мною пєґнарових ґолемів. Царська охранка, напевно. Слід би тут, певно, поставити щогли з трупами. Де наші тунґуси?

— Вони стрибають навколо бурульника, — сказав Один, після чого упав на білий сніг із вибитим із черепа мозком.

Чечеркевич скрикнув і вистрелив наосліп.

З-за крижаного гаю викульгав авах із діркою від сокири в грудях. Незґрабними пальцями він заряджав у берданку новий набій.

Крім того, щось заворушилося у заметі: звідти вигрібався отой вморожений п’ятами догори.

Голова якута, настромлена на шпиль дерева-вибуху, розплющила очі під памороззю й почала ритмічно плямкати.

А старий якут, отой кульгавий, — він ніяк не міг упоратися з набоєм, бо мав вісім пальців на руці, кожен із іншої парафії.

— Їх неможливо убити, — сказалося пілсудчикові. — Це справа для шамана.

Але Чечеркевич власне зламався до решти, тобто збожеволів. Витріщивши очі на мертвий пандемоніум, він кинув ґвинтівку на землю і побіг до табору, до оленів.

Старий якут підніс берданку до ока, натиснув на спусковий гачок. Вона не вистрелила. Мороз. (Або Молот Тьмідини).

Провернулося у голові вітраж логічних варіантів, як шибу, замальовану арабесковою памороззю. Олені — на оленях хутко втечеться від піших переслідувачів — але як далеко? Адже не встигнеться згорнути табору, забрати запаси. Наздоженуть. А Етматов — якщо його уб’ють, то вже жодного шансу не залишиться.

Повернулося і побіглося до бурульника.

Біглося по западистому снігу, ніби блукалося у пливучих пісках від статичної пози до пози. Не озиралося через плече, куля могла ударити в спину кожної миті, це був заклад зі Смертю. Крок, і крок, і крок, і крок, і далі живеться, далі біла тиша й тільки скрипіння мерзлоти й чорне, хрипке дихання.

Стрелило. Зупинилося із зігнутою ногою. Над білим полем пролунав смертельний зойк пана Чечеркевичa. Опустилося ногу.

Крок, і крок, і крок, і не озиралося через плече.

Тунґуси мусили чути стрілянину, з-за бурульника вистрибнули фіґурки в шкурах і негайно сховалися назад. Заволалося раз і другий. Без відповіді.

Постріл. Куля просвистіла біля шапки.

Веселку бурульника обсіли метеликові крила, шовкові барви стерли із очей сльози зусилля.

Добіглося до першої брили криги й упалося на коліна за його ослоною, дихаючи й кашляючи.

Сибірська казка. Стерлося із підборіддя бурульки слини. Сибірська казка, ґолеми, авахи, шамани, безсмертні трупоїди, казка, казка. (Вони кликали один одного із тайги тваринними піснями). Підвелося. У бурульнику відбився чорний силует із квітучим вулканом, що б’є з живота. Інстинктивно поклалося голу долоню на хвіст револьвера. Казка.

— Тіґрій! — кричалося, обходячи ріг масиву. — Jokó-Awāhe! Ili mat! Bakturanegin!

Тіґрій Етматов опустив кістяне вістря удруге й перерізав горло хорошому кузенові. Потім радісно вищирився крізь піну на устах, похитав головою, закотив очі й пошкутильгав углиб бурульника. Молочні фіранки морозу загорнулися