Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
На четвертий день після повернення з монастиря припинився тріск у навушниках радіопередавачів. Радистам вдалося встановити зв’язок з Тонхілом і повідомити, що в таборі експедиції знаходиться важкохвора людина, яку необхідно терміново шпиталізувати.
У відповідь уранці була отримана радіограма від Зундуйна Очира з проханням підготувати поблизу табору посадковий майданчик для санітарного літака.
Тумов відразу ж поїхав на пошуки посадкового майданчика.
* * *
Озеров, сидячи в наметі, задумливо гортав сторінки польових щоденників.
Заглянув Батсур.
— Нічого не придумав, — сказав Аркадій у відповідь на питальний погляд молодого геолога. — Купа розрізнених спостережень і фактів. Чимало сумнівних. Не вистачає чогось найголовнішого. Ніколи ще я не здавався самому собі таким безпорадним.
— Якби старий заговорив, — із зітханням відзначив Батсур.
— Найпевніше він забере в могилу те, що знає. І ще питання — чи знає він щось важливе.
— А якщо залишитися тут на тиждень, два, — запропонував Батсур, допитливо поглядаючи на Озерова.
— І що робити?
— Продовжувати роботи на плато.
Озеров із сумнівом похитав головою, встав з-за столу.
— Через кілька годин прилетить літак, — сказав Батсур.
Вони вийшли з намету. Вітру не було. Суха важка спека висіла над пустелею. Жаром дихало каламутнувате блакитнувато-фіолетове небо, жар бив від розжареного кам’янистого ґрунту, жаром тягнуло від близьких чорно-коричневих урвищ.
Лікар з одним із робітників натягували білий тент над санітарним наметом.
— Такої спеки ще не було, — сказав лікар, піднімаючи залите потом обличчя. — П’ю і потію, потію і п’ю.
— Як сьогодні ваш пацієнт? — запитав Озеров.
— Однією ногою він уже там… — На рухливому обличчі лікаря з’явилася виразна гримаса. — Другого кроку не даю йому зробити уколами. Але це питання часу.
— Чому, по-вашому, він помирає?
Лікар зняв капелюх і витер хусткою мокру лисину.
— Я міг би приголомшити вас десятком діагнозів, серед яких на першому місці стояли б старість і загальне виснаження, але… — він затнувся.
— Але… — повторив Озеров.
Лікар збентежено засопів.
— Я не можу зробити необхідних аналізів; це лише припущення, можливо занадто сміливе. Здається, він помирає від променевої хвороби.
Озеров і Батсур перезирнулися.
Тихий стогін долинув з намету. Лікар підняв марлеву завісу і зробив крок у темний прямокутник дверей. Озеров і Батсур увійшли слідом за ним.
Старий лежав нерухомо. Він був настільки худий, що обриси кісток проступали крізь тонку тканину простирадла. Здавалося, на ліжку лежить скелет. Очі старого були заплющені, але губи тихо ворушилися. Лікар узяв мляву руку, намацав пульс. Озеров і Батсур схилилися до самого обличчя хворого, намагаючись розібрати, що шепочуть безкровні губи.
— Здається, він кличе когось? — тихо запитав Озеров, поглянувши на Батсура.
— Тс, — прошепотів молодий монгол. — Ймовірно, це ім’я хлопчика. А що, коли спробувати?..
— Цамбине! — знову прошепотів старий.
Батсур м’яко, але рішуче відсторонив лікаря й Аркадія від ліжка хворого, став навколішки і поклав руки на груди старого.
— Я — Цамбин, — тихо, але виразно сказав він по-монгольски. — Я повернувся до тебе. Ти чуєш мене?
Щось схоже на посмішку слизнуло по обличчю старого.
— Ти живий… Громові духи не вбили тебе, хлопчику?.. Ти спустився в пащу Грімкої ущелини і повернувся неушкодженим… Тепер я помру спокійно… Знайшов ти священні блискучі плити громових духів?..
— Так… — відповів Батсур.
— Нікому не кажи про них, хлопчику. Збережи стару таємницю Гобі від настирливих людей. Якщо дізнаються про таємницю Грімкої ущелини, великі нещастя обрушаться на Гобі… Сховай те, що ти знайшов. Іди в печери Атас-Ула… У підземному храмі поклади свою здобич біля ніг статуї Великого Лами. Біля тієї блискучої плити… Пам’ятаєш? На стіні храму зроби напис… Ти повторив подвиг. Хай збережеться пам’ять… серед обранців… Я відходжу… Ти займеш моє місце… Мине п’ять зим, і ти в день танку громових духів… Ти мусиш…
Голос старого звучав усе тихіше й нарешті замовк. Якийсь час губи ще продовжували безгучно ворушитися. Відтак вони здригнулися. Висохле тіло ледь ворухнулося і завмерло.
Батсур уривчасто зітхнув і піднявся з колін.
Лікар підійшов, схилився над ліжком.
— Усе, — промовив він, випростовуючись. — Ви зрозуміли, про що він марив?
— Я зрозумів слова, але не вловив сенсу, — відповів Батсур. — А ти, Аркадію?
— Я зрозумів не всі слова, але, здається, уловив у них сенс. Що таке Атас-Ула?
— Це скелястий масив у південній частині Заалтайської Гобі, кілометрів за двісті на південний схід звідси. Він майже не досліджений.
— Доведеться заглянути туди, — твердо сказав Озеров. — Якщо не все почуте нами було маренням, можливо, в Атас-Ула ми знайдемо ключ до цього ланцюга таємниць. Інакше доведеться чекати п’ять років — цілих п’ять років, Батсуре.
— Чому п’ять? — здивувався молодий монгол.
— Скажу пізніше… Лікарю, тіло цього останнього жерця загадкових громових духів необхідно відправити літаком до Улан-Батора. Треба за всяку ціну дізнатися, чому він помер. Ходімо, Батсуре. Ми мусимо скласти план подальших дій.
* * *
Літак з’явився високо в небі. Зробивши декілька кіл над плато і табором, він пішов на посадку. Тумов, Озеров і Батсур, стоячи на краю невеликого такиру, напружено чекали.
Тумов нервово покусував кінчик згаслої сигари. Батсур затамував подих, не відриваючи погляду від сріблястої машини, яка швидко наближалася до поверхні такиру. Плоске дно мало в поперечнику не більше трьохсот метрів. Далі починалися піщані бархани.
— Чому не сідає? — крикнув Батсур, бачачи, що літак летить над самою поверхнею такиру. — Не встигне загальмувати перед барханами!
— Перевіряє посадковий майданчик, — спокійно сказав Озеров. — Зараз зробить ще коло
