Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
«Ребус, — подумки повторив Озеров. — Цікаво було б його розгадати».
Накидавши в записнику розташування підземель і бійниць та характер карбів, Аркадій заглибився в темний коридор і без зусиль вибрався на вершину плато.
Перш ніж спуститися до руїн, він вирішив глянути на машину і підійшов до південного краю плато. Машини біля завалу не було. Озеров здивовано роззирнувся навсібіч. Газик стояв тепер у тіні урвищ південного борту ущелини, а біля нього бродила довга постать, з ніг до голови закутана в біле покривало. Декілька митей Аркадій насторожено придивлявся. Біла постать продовжувала кружляти навколо нерухомої машини.
— Дуже дивно, — пробурмотів геолог. — Хто б це міг бути?
Діставшись до вирубаних у урвищах сходів, він почав швидко спускатися.
Двір монастиря був порожній. Озеров зупинився в нерішучості.
«Бігти до машини чи розшукати товаришів?»
Раптом за стіною саду почулися голоси. Один голос належав Батсурові, другий — горловий і тремтячий — був незнайомим. Говорили, а вірніше кричали, по-монгольски.
Озеров видряпався по уламках каменів на верхівку стіни і заглянув у сад.
Батсур, люто зблискуючи очима, наступав на якусь дивну, закутану в лахміття істоту. Істота перелякано задкувала і щось бурмотіла, чи то виправдовуючись, чи то погрожуючи.
Озеров зістрибнув зі стіни і окликнув Батсура.
Молодий монгол озирнувся і радісно скрикнув. Він хотів було кинутися назустріч Озерову, але, помітивши, що істота в лахмітті збирається накивати п’ятами, спіймав її за одну з ганчірок і потягнув за собою.
Коли Батсур підвів до Озерова свого бранця, Аркадій побачив маленького, худого, мов скелет, старого. Обривки халата ледве прикривали його обтягнуті шкірою ребра. Ноги були босі й покриті струпами. Клапті сивого волосся стирчали на голому черепі. Зморшкувате обличчя було спотворене злістю і страхом.
— Розумієш, шукав тебе і натрапив на цього гнома, — схвильовано заговорив Батсур. — Гадав, він щось зробив з тобою.
— Він? — здивувався Озеров, уважно роздивляючись старого. — Зачекай, зачекай. Відпусти його. Невже це старий монастирський сторож? Старий, ти впізнаєш мене?
— Він говорить лише по-монгольски, — перебив Батсур.
— Колись він говорив і по-російськи. Подивися на мене уважно, старий. Я був тут дев’ять років тому.
— Я не знаю вас, кляті шайтани, — хрипко пробурмотів по-російськи старий. — Громові духи безжально покарали мене за мою невіру. Дайте мені померти спокійно.
— Це старий сторож, — сказав Озеров. — Я упізнав його. Але, боже, що з ним трапилося!
— Він з’їхав з глузду від самоти й старості, — відзначив Батсур.
— Ні-ні. Ти зрозумів, що він сказав про громових духів? Старий, дев’ять років тому з тобою жив хлопчик. Де він?
У каламутних очах старого зблиснули сльози.
— Все, все відняли громові духи. Вони вбили його. Будьте прокляті ті, що залишили мене тут! Будьте прокляті й ви, що не даєте мені померти спокійно!
— Вочевидь, він збожеволів, — похитав головою Озеров. — Але його маячня, без сумніву, пов’язана з тією трагедією, яка тут розігралася.
— А може, він чув якусь легенду і в хворому мозку вона переплелася з дійсними подіями, — припустив Батсур.
— Хоч би що там було, не можна залишати його тут.
— Звісно. Заберемо насильно. Постережи його, а я спущуся в підземелля, де він жив. Я бачив, звідки він виліз. Може, треба захопити щось із його речей.
— Будь обережніший, — попередив Озеров.
— Ти — також, — відгукнувся Батсур. — У руїнах оселилися барси. Один хотів скуштувати нашого американця.
— Що з ним?
— З барсом? Лежить за сто метрів звідси. Чекає, щоб зняли шкуру.
— А Пігастер?
— Трохи подряпаний. Сидить у машині.
Батсур зник серед руїн. Озеров придивлявся до старого, що сидів на кам’яних плитах. Голова старого ритмічно похитувалася. Сухі безкровні губи тихо шепотіли щось. Озеров підійшов ближче, почав прислухатися. Невиразне мимрення старого могло бути і молитвою і прокльонами.
Батсур повернувся через декілька хвилин.
— Там лише зотліле ганчір’я й бите череп’я… І кістки. Здається, він харчувався кажанами і зміями. Ходімо, — звернувся він до старого.
Старий слухняно піднявся і, продовжуючи бурмотіти, пішов услід за Батсуром.
* * *
Коли вони підійшли до обвалу, що перегородив ущелину, старий зупинився.
— Не треба! — закричав він. — Ви ведете мене до громових духів. Я хочу померти тут…
Батсур силою потягнув його за собою.
Біля машини їх зустрів Пігастер, закутаний у простирадло.
— Даруйте, колего, за цей маскарад, — звернувся він до Озерова. — Невелика пригода. Сорочкою пан Батсур перев’язав мені голову. Коли б не він… — губи американця здригнулися. — Я зобов’язаний вам життям, пане Батсуре… Я…
— Дрібниці, — поспішно перебив монгол. — Погляньте краще, кого ми привели.
— О, полонений, — підняв брови Пігастер. — Може, господар барса, який атакував мене?
— Це старий сторож монастиря, — сказав Озеров, — але здається…
— Треба мерщій розпитати його, — пожвавився Пігастер. — Можливо, він знає… Задля такої зустрічі варто було їхати сюди й навіть пережити пригоду. Дозвольте поставити декілька питань вашому полоненому.
— Здається, він божевільний, — обережно відзначив Озеров.
— Тим краще. З божевільним легше домовитися. — Пігастер запнув простирадло і став потирати руки. — Сподіваюся, ви не будете заперечувати проти цього маленького інтерв’ю?
Озеров знизав плечима.
— Ходи сюди. — Пігастер поманив пальцем старого. — Не хочеш? О’кей!.. Якщо Магомет не йде до гори, гора може підійти до Магомета[214].
