Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
Брови Пігастера нервово підскочили і завмерли. У очах з’явився вираз неспокою.
— Як ви сказали? — перепитав він.
— Я сказав, що тіло старого буде відправлене цим літаком. І мені здається, що у вас також немає підстав відкладати свій від’їзд… Пан Тумов передбачає настання осінніх буранів. Ви добре знаєте, що таке бурани на півдні Гобі.
Пігастер мовчки покусував тонкі губи. Здавалося, він вичікував, чи не скаже Аркадій ще щось.
Озеров, не поспішаючи, розкурив люльку, затягнувся. Вітер свистів усе зліше, здіймаючи в повітря струмені піску з гребенів барханів.
Американець мовчав. Озеров ледь помітно знизав плечима і відвернувся.
— Договорюйте, пане Озеров, — тихо відзначив Пігастер. — Я не зовсім розумію, до чого ви хилите. Відкрийте ж ваші карти або, як кажуть росіяни, дістаньте камінь з-за пазухи.
— Камені для мене — лише геологічні зразки, пане професоре. Розумієте, ваша затятість мене трохи дивує. Ви ж розумна людина… Пригадайте нашу розмову біля руїн монастиря.
Пігастер перелякано закліпав і кашлянув.
— Мені здалося, що там були не просто слова, продиктовані ввічливістю… чи спекою, — виснував Озеров.
Обличчя американця вкрилося дрібними крапельками поту. Проте він знайшов у собі сили посміхнутися:
— Чи коньяком, хочете сказати… О, цей російський коньяк…
— І знову ви не зрозуміли, — заперечив Озеров. — Я зовсім не мав на увазі тієї частини розмови, про яку, мабуть, думаєте ви. Просто мені тоді здалося, що під маскою вченого-політика я розгледів ученого-людину. Для перевірки однієї нашої гіпотези тіло старого треба доправити до Улан-Батора. Лише там можна з’ясувати, чому він помер. Ось я й подумав, що людина іноді може взяти гору над політиком. Але, можливо, я помилився.
Пігастер задумався. Він дістав з кишені велику картату хустку й почав обтирати обличчя, дивлячись на курні бархани.
— Ні, ви не помилилися, — сказав він нарешті. — І вибрали правильний шлях. Я захоплююся вами… Ви небезпечний супротивник, або… просто дуже порядна людина. Втім, дуже порядні люди завжди найбільш небезпечні. Певна річ, я не в силах відмовити в проханні ані вам, колего, ані вашому другу панові Батсуру.
— Дякую. Отож…
— Отож, визнаю себе переможеним. Удруге… Однак роботу з вами згадуватиму зі щирим задоволенням. Сподіваюся, що зможу вітати вас у Америці. Але…
— Але?..
— Бачте, колего, як усі американці, я — людина справи. І… хотів би поставити всі точки над і… Укладемо джентльменську угоду: ви не згадуватимете про мої похибки, а я забуду про те, що? ви передали мені від імені пана Очира. Зізнайтеся, це придумано вами. Пан Очир і тепер не певен, чи не доведеться вивантажити з літака монгольське падло.
— Якщо це для вас так важливо, не стану переконувати у протилежному. Я готовий прийняти джентльменську угоду.
— Вирішено. Значить, ми зараз розлучимося. І зрозумійте мене правильно, пане Озеров: я не супротивник істини. Як сказав ваш монгольський приятель: доріг багато, правда одна. Кожен з нас їхав сюди зі своєю точкою зору. Слушність, як виявилося, мав пан Тумов. Честь йому і хвала. Можете бути певні, що, повернувшись у Сполучені Штати, я не погрішу проти істини.
— А як же з натяками між рядків?
— Невже я базікав і про це? — здивувався Пігастер. — Ай-я-яй, як негарно!.. Одначе у вас вражаюча пам’ять, пане Озеров. Ці «натяки» не для розголосу. Адже кожен служить своїй справі. Проте, запевняю вас, я від’їжджаю… трохи іншим, ніж приїхав. Переконатися у своїй помилці, — це вже багато… для вченого-людини.
До них швидко підійшов Тумов. Брови його були насуплені, очі зло виблискували. Він глибоко засунув кулаки в кишені плаща, немов побоюючись, що може пустити їх у хід.
— Послухайте, — різко почав він, — через п’ять хвилин…
— О’кей, пане Тумов, — перервав Пігастер, — ми тут якраз говорили про вас. Ваша точка зору перемогла. Я від’їжджаю вашим прихильником. Панове, — голосно звернувся він до присутніх, — мій шановний колега переконав мене. Я вирішив летіти. З жалем покидаю ваше приємне товариство. Бажаю всім щасливої дороги.
Перед посадкою в літак Очир міцно потиснув руку Аркадію.
— Ви губите свій талант, — жартівливо відзначив він, поплескуючи Озерова по плечу. — Вам треба йти в дипломати. Бажаю цікавих відкриттів на півдні Гобі.
* * *
Три доби бушував піщаний буран біля підніжжя плато. Вітер зривав намети, перекинув одну з машин. Густа іржава імла огорнула пустелю. Зникло сонце. Блискавиці вилискували в піщаних хмарах; важкі гуркоти грому перекочувалися над плато, будили багатоголосу луну в глибоких ущелинах. Піднятий у повітря пісок нескінченним потоком мчав над табором. Під горами піску були поховані ящики з провіантом і бочки з пальним.
Люди забилися в намети, судомно кашляли в непроглядній тонкій пилюці. Порох сліпив очі, дер і пік горло. Не можна було розпалити багаття, примуси не горіли. Буран розгулявся незабаром після відльоту літака і, здавалося, посилювався з години на годину. Про долю літака в таборі не знали. Буря перервала радіозв’язок.
Тумов, лежачи на ліжку в спальному мішку, сердито умовляв Озерова і Батсура, які розташувалися просто на повстинах на підлозі.
— Куди ви поїдете, непутящі голови! Тепер такі бурани траплятимуться все частіше. Надходить осінь. Жити вам набридло?
— Ще один скорпіон, — відзначив, замість відповіді, Батсур і стукнув молотком по брезентовій підлозі намету. — Навіть їм стало незмога. Так і лізуть у намет один за одним.
— Відмовить мотор, — продовжував Тумов, — що робитимете самі в пустелі за сотні кілометрів від житла і колодязів? — Він судомно закашлявся.
— Не витрачай красномовства, Ігорю, — тихо сказав Озеров. — Питання вирішене: припиниться буран, і ми їдемо. Може, нам у руки дається неповторний випадок. Коли ще
