Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

— Гонитва за примарою! — крикнув Тумов. — Я ладен зрозуміти вас, якби ви продовжували роботу в околицях Адж-Богдо. Але забиратися углиб недослідженої пустелі, віддалятися на сотні кілометрів від плато, яке ви самі вважаєте головним об’єктом досліджень, — це гірше, ніж безумство.

— Іноді буває корисно відійти від об’єкту досліджень на деяку відстань, — відзначив Озеров. — Зблизька за деталями не завжди видно головне.

— Ви їдете не за цим, — перебив Тумов. — Вас захопило марення вмираючого божевільного. Жоден дослідник, що поважає себе, не став би витрачати час і сили на таку нісенітницю.

— Можливо, ми кепські дослідники, — спокійно погодився Озеров. — Ми не змогли так легко і просто вирішити всі питання, як вирішив їх ти. Дай же нам самим розібратися у своїх помилках. Повернувшись, ми, можливо, привітаємо тебе з підтвердженням твоєї гіпотези.

— Або привеземо нову, — в тон Озерову додав Батсур.

— Але чому ви хочете шукати докази ваших так званих «енергетичних вивержень» за сотні кілометрів від вулканів?

— А хто тобі сказав, що ми їдемо шукати докази «енергетичних вивержень»?

Тумов підскочив на ліжку.

— Як, нова гіпотеза?

— Можливо.

— Ще один клопіт!.. У чому вона полягає?

— Тобі не терпиться припечатати наші нові уявлення словом «фантазія», — м’яко сказав Озеров. — Не вийде, друже. І скажу по секрету, ці нові уявлення мені самому ще здаються майже фантазією. Потерпи… до нашого повернення.

— Звісно фантазія! — уперто крикнув Тумов. — Все фантазія! Суцільна фантазія!

— Зелена! — додав Батсур.

Все троє розреготалися і почали кашляти.

— Твої наміри нам зрозумілі, — сказав Озеров. — Спасибі за турботу, але ми все-таки їдемо. Еге ж, Батсуре?

— Звісно! Навіщо чекати, поки роги цапа доростуть до неба, а хвіст верблюда до землі? Ось, здається, й буран починає стихати. Це хороша ознака.

Вони виїхали вранці наступного дня. Тумов віддав їм найкращий всюдихід. У просторий критий кузов помістили бочки з бензином, продукти, спальні мішки, прилади. Озеров улаштувався в кабіні поряд з шофером — суворим немолодим монголом. Батсур, Жора і Жамбал мали їхати в кузові.

— Шлях у тисячу кілометрів завжди починається з одного кроку, — сказав Батсур і ступив у важко навантажений кузов усюдихода.

Мірно запрацював потужний мотор; всюдихід плавно рушив з місця.

Весь табір зібрався провести мандрівників. Зелена машина піднялася на один косогір, перевалила його, відтак з’явилася на другому, більш далекому. На мить всюдихід затримався на гребені. Востаннє промайнули руки у вікні кабіни і в дверях кузова — і всюдихід зник з очей, немов розчинився в пустелі.

Тумов з важким серцем повернувся в табір. Похмурі передчуття гнітили його.

Наступного ранку караван машин, коней і верблюдів покинув стоянку біля гарячого джерела і довгою вервечкою потягнувся на північний захід, до обжитих місць.

Табір стояв біля червонуватих скель Атас-Ула другий тиждень. Всупереч прогнозам Тумова, погода трималася стерпна. Вдень доймала спека, вночі — холод, але пилові бурі не повторювалися.

Озеров і Батсур об’їздили масив Атас-Ула в усіх напрямах. Нічого примітного тут не виявилося. Червонуваті башти, зубці й карнизи, створені вітрами в товщі червонуватих пісковиків, були такі самі, як на інших масивах великої пустелі. І так само розстилалися навколо безкраї кам’янисті плато, жовті хвилі барханів, пласкі блюдця такирів, що зблискували від солей.

Монастир тулився в невеликій ущелині. Він був ущент зруйнований і, мабуть, покинутий дуже давно. Лише змії безшумно ковзали по гладких плитах і, зачувши лункі кроки, поспішали сховатися в нагромадженнях каміння.

Вода єдиного джерела була солоною і ледве годилася для пиття.

— Якши[215] вода, — сміявся Батсур. — Суп солити не треба.

— А скоро ми поїдемо звідси? — поцікавився Жора, з огидою відсовуючи емальований кухоль з чаєм.

— Хоч завтра, богатирю. Треба лише спочатку знайти підземелля.

— А їх тут немає.

— Не поспішай з висновками. Підземелля мусять бути. Старий говорив навіть про підземний храм.

— А якщо не тут?

Батсур спохмурнів. Це і йому вже не раз спадало на думку. Що, коли вони з Озеровим не зрозуміли назви, яку прошепотів помираючий? Старий згадав про печери. У одній з них має знаходитися храм з великою статуєю. А тут не було й сліду печер.

— Повернеться Аркадій Михайлович, порадимося, — сказав Батсур. — Щось довго його сьогодні немає. Скоро ніч…

— Цікаво, де тепер наші? — мрійно протягнув Жора. — Либонь, уже в Алма-Ата, а може, і до Москви дісталися.

— А ми все це знали б, — у тон йому проспівав Батсур, — якби один мій знайомий перевірив вчасно радіоапаратуру.

Жора густо почервонів:

— Їй-богу, я не винен, Батсуре. Я ж пояснював… Ви погодилися взяти мене найостаннішої миті, коли все було упаковано. А радіо перевіряв Ігор Миколайович… Напевно, це він замість запасних батарей засунув у ящик з радіоапаратурою свинячу тушонку. Він завжди все плутав і все забував. Таблиці від приладів він міг тицьнути в аптечку, мазь від опіків — до продуктів. Коли ми стояли біля базальтового плато, кухар поклав цю мазь у салат разом з майонезом. І ніхто не здогадався. Всі лише дивувалися, чому салат пахне ліками. А потім Ігор Миколайович попросив мене знайти мазь від опіків, і я знайшов порожній слоїчок разом зі слоїками з-під майонезу. Ігор Миколайович не велів тоді нікому говорити…

— Не можна, богатирю, лихим словом згадувати відсутніх друзів, — сказав, сміючись, Батсур. — Друзі кепсько спатимуть. І ти кепсько спати будеш… Просто Ігор Миколайович трохи неуважний, як усі великі вчені. А я б усе-таки, на твоєму місці, відразу ж перевірив передавач. Тоді ми не втратили б зв’язку із зовнішнім світом. Чого доброго нас