Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

— Щось нове? — поцікавився Лоу.

— Нічого особливого. Просто високий вміст урану.

— Значить, усе-таки родовище вартісне, — пробурмотів Лоу, позіхаючи.

— Ще б пак, — підняв голову Стонор. — Важливо, що це перша знахідка урану в Антарктиді, а при таких вмістах моє родовище загримить на весь світ.

— Чому ж ми не квапимося сповістити світові про твоє відкриття?..

— Наразі не можемо. Шефи не хочуть, щоб росіяни серйозно зайнялися пошуками урану в Антарктиді.

— Гадаєте, росіяни дурніші від вас, — усміхнувся Лоу. — Можете не сумніватися, Стоноре, вони зробили тут більше від нас із вами.

— Урану вони не знайшли. Вони регулярно повідомляють про свої відкриття. Крім того, більшість дослідників переконана, що урану в Антарктиді взагалі немає.

— А який сенс у вашій знахідці?! Диявольські гори за триста миль[168] від берега. Пекельні морози, урагани, заметіль… Завезти сюди шістьох божевільних і покинути на рік — ще можна. Але будувати тут копальню… не стали б навіть росіяни.

— Вам доводилося бувати на уранових копальнях північної Канади? — задумливо запитав Стонор, підкидаючи на долоні зросток чорних кристалів, покритих жовтими й оранжевими вохрами[169].

Лоу мотнув головою.

— Там вміст урану в п’ятдесят разів менший, а умови ненабагато кращі, ніж тут. Калькуляція проста… Таке родовище вигідно експлуатувати навіть на Місяці.

— Ще питання, де гірші умови — на Місяці чи на Землі королеви Мод, — знизав плечима Лоу.

— Місяць наразі недоступний, а на Землі королеви Мод ми влаштувалися і, зле чи добре, сидимо сьомий місяць.

— Робіть, що хочете, — махнув рукою Лоу, — будуйте тут копальні, міста, аеродроми, розтоплюйте льоди, добувайте уран, дідька, диявола, кого завгодно. Я знаю одне: більше сюди ні ногою. Ні за які долари. Гренландія, Гімалаї, що завгодно, але не Антарктика — будь вона тричі проклята… Одначе, — Лоу зробив паузу і прислухався, — про що думає журналіст? Збирається він годувати нас сьогодні?.. Гей, Рисе!.. Містере Рішаре! Склянки давно пробили[170] на обід, хай йому біс!

Під койкою Джека Рассела відчинилися вузькі двері. З-за дверей виглянув Рішар Жиро — лікар, кухар, радист, а за сумісництвом спеціальний кореспондент однієї з найбільших паризьких газет. Замість кухарського ковпака на голові Жиро була надіта червона феска[171] з золотою китичкою. Великий м’ясистий ніс і руді баки були в борошні, маленькі гострі оченята глузливо поблискували за товстими скельцями окулярів.

— Правда не потребує гучного крику, любий Фреде, — оголосив лікар, підморгуючи Лоу. — Обід готовий, мийте ручки… Що це? — ахнув він, указуючи пальцем на стіл. — Що це? — я питаю. Скільки разів просив не розкладати тут цю отруйну радіоактивну гидоту. Я тремчу над вашим дорогоцінним здоров’ям, а ви…

— Хіба щось зміниться, якщо він прибере їх за фанерну перегородку своєї халабуди? — запитав, сміючись, Лоу. — Не будь страусом, Червона Шапочко. Тут навколо випромінювання. Жили за три милі звідси. А може, вони й під нами. Нам усім забезпечена променева хвороба.

— Порох, зітріть зі столу порох, — твердив Жиро, не слухаючи Лоу. — Він радіоактивний! Обіду не буде, поки не приберете. Збери мокрою ганчіркою, Фреде, і викинь надвір.

Лоу, посміхаючись, витер стіл ганчіркою і, коли лікар вийшов, жбурнув ганчірку під канапу.

Жиро вніс на таці каструлю й миски, почав розливати суп.

Лоу дістав зі стінної шафи пляшку і три склянки.

— Тобі не наливаю, — відзначив він лікареві. — Судячи з носа, ти вже покінчив з тижневою порцією.

— Не судіть і не судимі будете[172], — сказав лікар, косячись на пляшку. — Я додавав у пудинг[173] ром і лише трохи скуштував.

Дочекавшись, коли Лоу наповнив склянки, лікар спритним рухом вихопив у нього пляшку, струсив, подивився на просвіт і приклав до губ.

— Вилуджене горло, — з легкою заздрістю відзначив Лоу, дивлячись на спорожнілу пляшку.

— І решта тому подібне, — сказав лікар, закушуючи сардинкою. — Ви сьогодні вночі спатимете, а я ще мушу скласти кореспонденцію і штовхнути її в ефір. Це не зведення погоди! Тут потрібні голова й фантазія. До речі, про кого з вас накажете брехати в сьогоднішній кореспонденції?

— Можна про нього, — Лоу кивнув на лежачого під стелею астронома. — Він жертвує обідом заради метеорів.

— Думка, — підскочив на стільці лікар. — Нарис можна озаглавити: «Мисливець за метеорами» і почати, наприклад, так: «Сьомий місяць самовідданий молодий учений не відриває очей від телескопа»… Між іншим, юначе, вдруге гріти обід я не буду. Ви чуєте?..

— Так, — сказав Рассел, дивлячись в окуляр труби і неквапом записуючи щось.

— Ви, англійці, навдивовижу балакучий народ, — продовжував лікар, сьорбаючи суп. — Не знаю, що б я робив, якби не було Генріха. Все-таки поляки багато в чому нагадують нас, французів.

— А я? — заперечив Лоу. — Здається, й мене не можна назвати надто мовчазним.

— По-перше, ти не справжній англієць. Американці — особлива нація. А по-друге, і ти вмієш цілими годинами сидіти над шахівницею, мов кіт біля мишачої нори. Він, — лікар кивнув на Стонора, — може говорити лише про уран. А стосовно цього жерця Космосу, — не знаю, чи сказав він десять слів підряд від початку зимівлі.