Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

І раптом я помітив, що вираз обличчя Персі різко змінився. В Його очах застигли подив і злоба, і він повільно впав навзнак.

Я озирнувся. До мене біг Квалі з карабіном у руках…

Я дописую ці рядки в польських Судетах. Зараз весна. Вдалині за квітучими садами і червоними черепичними дахами біліє. красуня Сніжка. Коли я повернувся на батьківщину, товариші помістили мене в цей санаторій.

У пустинних алеях старого парку і за письмовим столом я знову й знову переживав події останніх років.

Звичайно, я не міг зробити інакше. Моє місце тільки тут, на рідній землі.

Я розумів це і раніше. Змова, жертвою якої я мало не став, лише прискорила рішення. Містер Леслі Бейз, ми з вами вороги… І не тільки тому, що ви задумали принести мене в жертву своїй жадібності. Ми істоти різних світів — світу людей і світу тиранозаврів… В перші тижні після повернення мене гнітили кошмарні сни. Найчастіше повторявся такий: елегантний чоловік з животиком і золотими зубами заходив у мою палату. Я впізнавав містера Леслі Бейза. Він пропонував укласти контракт, умовляв, шепотів про гроші і раптом перетворювався на тиранозавра. Страховище насувалось, розкривало люту пащу, я пробував тікати, кликав на допомогу…

Ці сни більше не повторюються. Незабаром я їду у Варшаву — там мене чекає робота.

А в далекому Конго точиться війна. Квалі здобуває свободу для своєї батьківщини…

Я часто думаю про Квалі.

Тоді, того жахливого дня я уклав з ним союз братерства над тілом застріленого Персі Вуффа. Містер Бейз ніколи не одержить свого ящера, — вирішили ми. Остання робота палеонтолога Збишека Турського в 'світі тиранозаврів повинна залишитись незакінченою.

Я написав коротеньку записку Джонсону. Можливо, він і не зрозумів її… Потім ми закопали тіло Н'Кора. До трупа Вуффа ми й не доторкнулись.

Потім я вклав кілька патронів динаміту між колодами, що закривали вихід з розколини, і підпалив шнур. Ми сховались за скелями. Гримнув вибух. Вихід з розколини був відкритий. Ми чекали. Минуло кілька хвилин, і ящір, немов величезна жаба, пострибав до річки, важко гепнувся у виду і, лякаючи крокодилів, поплив у бік озера…

Коли ми вирушили в дорогу, настала ніч. Здалеку долинув чийсь регіт.

Квалі прислухався.

— Гієна сміється, — сказав негр, — Мабуть, над Персі Ух…

Гієни все-таки сміялися останніми.

Через тиждень ми добралися до берегів Убангі. На плоту переправилися на північний берег, добрели до французького поста і тут розпрощалися.

— Куди підеш? — спитав Квалі.

— На батьківщину. В Польщу… Прощай, Квалі!

— Прощай, брате! Приїзди знову Конго, коли мій країна стане вільний!

Він легко стрибнув у пірогу…

Через кілька днів мене літаком доставили в Конакрі. Тут я зустрівся з Борщаком. А потім — теплохід, Гдиня, Судети…

Але тепер все позаду. На столі свіжий номер американського журналу. В ньому надрукована замітка про зуб Tyrannosaurus beіzі rіtas. Прізвище автора обведене траурною рамкою. Внизу примітка, що професор Турський трагічно загинув у кігтях сучасного хижого ящера. В редакцію журналу вже надіслано листа про те, що професору Турському пощастило врятуватись. У грунтовній статті описаний велетенський ящір-хижак, що зберігся в болотах екваторіальної Африки, Стаття ілюстрована кольоровими фотографіями.

Містеру Леслі Бейзу я писати не став. Прочитавши мою статтю, він зрозуміє, що його гра програна.

А ще переді мною лежать списані аркуші паперу — начерки планів нової експедиції в країну динозаврів.

Переклад С. Литвин

Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Охотники за динозаврами: Научно-фантастические повести и рассказы. — Ленинград: Недра, 1991. — 352 с.

Джек Рассел — астроном експедиції — лежав на підвісній койці під самою стелею Великої кабіни і, не відриваючи ока від окуляра зорової труби, час від часу записував цифри на аркуші паперу, пришпиленому кнопками до стелі.

Геолог Ральф Стонор внизу за столом розглядав зразки мінералів. Стрілка радіометра[166] здригалася й починала коливатися, коли Стонор підносив до приладу чорні, маслянисто поблискуючі кристали.

За дверима почулося вовтуження, тупання змерзлих ніг, гучне сопіння. Здригнулася важка суконна портьєра, пропустивши до Великої кабіни Фреда Лоу — маленького, кремезного, майже квадратного в хутряному комбінезоні й величезних унтах[167].

— Мінус п’ятдесят з вітерцем, — прохрипів метеоролог, стягуючи хутряні рукавиці. — Замикай контору, Джеку. Все одно нічого не бачиш.

Скрипнула койка під стелею. Джек Рассел скоса глянув на прийшлого й мовчки відвернувся до окуляра труби.

Лоу насилу виліз із комбінезона, відкинув його ногою в кут; дістав зі стінної шафи пляшку й грановану склянку, налив, випив; обтер рудувату бороду рукавом шерстяної куртки, потягнувся.

— Чортів електричний підігрів не діє, — пояснив він, кивнувши на лежачий у кутку комбінезон. — Нехай Генріх перевірить контакти.

— Генріх залишився у крижаній штольні, — сказав Стонор. — Вони з Тойво хотіли сьогодні прорубатися крізь лід до нижньої жили.

— Безглуздо, — скривився Лоу. — Сидітимуть там, поки не вщухне заметіль.

— Там у них спальні мішки і примус. Можуть сидіти хоч тиждень.

«Тебе б на тиждень замкнути у крижаній печері, — зі злістю подумав Лоу, поглядаючи на рожеву лисину Стонора. — Сьогодні й носа не виткнув назовні…»

— Ого, — сказав Стонор, спостерігаючи за стрілкою приладу.