Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

— Якщо в тебе є зайві окуляри, — заперечив Лоу, — готовий довести, що, затоптуючи в сніг, їх не можна так погнути.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я хочу сказати… — Лоу зробив паузу й обвів усіх серйозним поглядом, — хочу сказати, що якась волохата істота, схожа на величезну мавпу, з’явилася біля мене, коли я досяг будки з приладами. Я сахнувся вбік і, певно, вдарився головою об щоглу вітроміра[175]…

До світанку наступного дня ураган почав ущухати і температура піднялася до мінус двадцяти градусів. Коли з-за північного обрію викотилося тьмяне червонувате сонце, заметіль майже вляглася. Вітер налітав лише поодинокими шквалами, здіймаючи хмари сніжної куряви на крутих білих схилах.

Сині тіні лягли у глибоких, занесених снігом ущелинах, куди не проникали промені низького сонця.

Пошуки в околицях станції не дали результатів. Жодних слідів не залишилося на свіжонаметеному снігу. Нікого живого не було видно на багато кілометрів навколо.

Радіо Крижаної печери продовжувало мовчати. Було вирішено, що Стонор і Рассел спробують дістатися туди на лижах. Лікар і Лоу мали залишитися у Великій кабіні.

Після сніданку Стонор і Рассел почали збиратися в дорогу. Поверх пухових комбінезонів вони зодягли легкі вітронепроникні костюми яскраво-червоного кольору, підняли обрамлені сріблястим хутром каптури.

— Елегантна пара, — відзначив Лоу, що вийшов провести їх, — варені раки! Зброю не забули?

— Ти ще віриш у свою волохату примару, Фреде? — запитав Стонор.

Лоу знизав плечима.

— Зброю все-таки слід було взяти.

Високий, худий Рассел труснув чорною бородою.

— В порядку, Фреде! — І поплескав рукою по відкопиленій кишені куртки.

Вони легко піднялися на крижаний горб. Рассел озирнувся, помахав червоною рукавицею й услід за Стонором швидко побіг уздовж крутосхилу.

Високо над головами лижників громадилися чорні, посічені тріщинами урвища. Стежка, прокладена до Крижаної печери, зникла. Її замело снігом.

За скрутом відкрилася далека панорама простягнутої на захід ущелини. Сніжні козирки нависали над чорними базальтовими стінами. Урвища, складені стародавніми лавами, височіли над застиглими хвилями величезного льодовика. Нерухома, посічена глибокими тріщинами крижана річка текла з південного заходу із недосліджених областей Землі королеви Мод.

Стонор, що біг першим, зупинився, приклав до очей бінокль.

— Бачу вхід у Крижану печеру, — оголосив він, — але довкола ні душі. Дивно, що вони, втративши зв’язок, не намагаються в таку погоду йти нам назустріч.

Рассел мовчки поправляв кріплення лиж.

— До речі, що ви думаєте, Джеку, про нічну паніку? — спитав Стонор, ховаючи бінокль.

Рассел знизав плечима.

— Сьогодні вранці мені запала в голову дивна думка, — продовжував Стонор. — Дуже дивна. Ви не здогадуєтеся?..

Рассел похитав головою.

— Бачте, я багато років працював у Гімалаях. Втім, усе це просто дурниця. Не варто й казати…

Стонор різко відштовхнувся палицями і помчав униз, залишаючи на синювато-білому снігу чітку нитку лижного сліду.

Не дійшовши кількох кроків до вузької шпари, що вела углиб крижаного куполу, Стонор зупинився і голосно крикнув. Луна, відбита від базальтових стін, довго повторювала вигук і стихла вдалині. Ніхто не відгукнувся.

— Дивно, — пробурмотів геолог, обтираючи рукавицею спітніле чоло.

Рассел зняв лижі і ступив до розколини. Навколо лежав хвилястий покрив свіжого снігу. Жоден слід не темнів на його іскристій поверхні. Астроном зробив крок, відтак другий і провалився майже по пояс.

— Схоже, що вони не виходили з печери після заметілі, — бурчав Стонор, обережно пробираючись услід за Расселом.

У глибині розколини снігу було менше, проте глибоку тишу як і раніше не порушував жоден звук. Крижані стіни розколини зблизилися. Стало темно. Яскравий день ледь просвічував крізь зеленкуваті товщі льоду.

Рассел увімкнув рефлектор. Сильний промінь світла уперся у вузькі закрижанілі двері. Вони була зачинені.

Рассел слизнув променем по крижаних стінах. Зблиснули металеві кріплення лиж. Прихилені до стіни нарти[176] відкинули на лід довгі вигнуті тіні.

— Вони тут, — сказав Стонор. — Лижі й нарти на місці. Хелло, Генріху!..

Відповіді не надійшло.

— Одначе вони виходили сьогодні! — крикнув Стонор, указуючи на сліди, натоптані біля дверей. — Гей, Тойво, Генріху! — Він штовхнув двері.

Вони не піддалися.

— Замкнуті зсередини, — відзначив геолог, готуючись постукати.

Рассел потягнув його за рукав.

— Двері примерзли, Ральфе.

Він наліг на двері плечем. Стонор допомагав. Двері з тріском розчахнулися.

У Крижаній печері було темно.

— Генріху, Тойво! — знову крикнув Стонор.

У його голосі почувся переляк.

Рассел, пригнувшись, зробив крок у двері, знайшов акумулятори, клацнув вимикачем. Неяскраве жовте світло залило Крижану печеру. На низьких складаних койках лежали спальні мішки. Вони були порожні. У кутку на згаслому примусі стояла вкрита інеєм сковорідка. Поряд — порожня банка з-під консервів.

Стонор, протиснувшись у двері, з подивом озирався.

— Записка, — сказав Рассел.

На столі біля радіопередавача лежав аркуш паперу. Стонор поспішно вихопив записку з рук астронома, мружачись, насилу розбирав неоковирні, поспішно нашкрябані рядки.

— «Вчора прорубалися до головної жили. Вона вся поточена якимись ходами. Тойво сказав, що це стародавні виробки». — Стонор замовк і вирячився на астронома. — Яка нісенітниця, Джеку!

— Читайте далі, — попросив Рассел.

— «Він вирушив їх досліджувати і не повернувся, — продовжував