Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
— Записка датована ранком учорашнього дня, — відзначив Рассел, узявши у Стонора аркуш паперу.
— І ні слова про те, чи є тут уран, — пробурмотів Стонор.
— Ймовірно, це з жили, — сказав астроном, указуючи на камені, що лежали біля койки.
Стонор поспішно нахилився, схопив зразки й заходився жадібно розглядати їх.
— Ну й штука! — прошепотів він. — Ще багатше, ніж нагорі. Чистий ураніт[177]. Ти розумієш, що це означає, Джеку?..
Рассел неквапливо крутив верньєр передавача.
— З приймачем у них щось трапилося, зв’язку немає.
— Полагодити не зможемо?
— Тут ні.
— Треба спуститися до жили.
Стонор закусив губи.
— Розумієш, Джеку, — він зам’явся. — Мені здається, краще зачекати… Можливо, вони скоро повернуться.
— Генріх пішов добу тому, а Тойво ще раніше. З ними щось трапилося.
Стонор похнюпився.
— Боюся, що спуск до жили небезпечний. При такому вмісті урану… — він кивнув на зразки. — Потрібен індикатор радіоактивності, а я залишив його у Великій кабіні.
— Я спущуся сам, — холодно запропонував Рассел.
— Як начальник зимівлі, забороняю тобі. Зробимо так: ти залишишся тут, чекати їх повернення. Якщо потрібно, допоможеш, коди повернуться. Я поїду у Велику кабіну. Повернуся з Фредом. Ми привеземо індикатор, мотузки і запасні радіолампи. Якщо Генріха і Тойво ще не буде, — організуємо пошуки.
— Але якщо з ними щось трапилося і допомога потрібна негайно?
— Дві-три години нічого вже не змінять, Джеку. Крім того, я гадаю, що Генріх сплутав дати. Записка написана сьогодні вранці, а не вчора. Генріх пішов на пошуки зовсім недавно. Ти забув про сліди, які ми бачили біля входу в печеру.
— Якщо це сліди Генріха, незрозуміло, — чому він виходив босоніж?
— Босоніж?
— Так, біля дверей печери на снігу були сліди босих ніг.
— Безглуздя! — вигукнув Стонор. — Неймовірне безглуздя, — повторив він і раптом замовк. — Втім, це легко перевірити, Джеку.
Він поспішно схопив ліхтар і розчинив двері.
— На жаль, ми затоптали ці сліди, — долинув із крижаного коридору його голос. — Ні, звісно, тобі здалося, — продовжував Стонор, повертаючись. — Кому спало б на думку бродити по снігу босоніж?.. Значить, вирішено. Я їду, ти залишаєшся. Good buy![178]
Коли вхідні двері зачинилися, Рассел хутко підвівся і засунув металеві засуви.
Тепер можна було братися до роботи.
Астроном підняв ляду дерев’яного люка Крижаної печери. У обличчя війнуло морозяним подихом. Рассел прислухався. Жодного звуку не доносилося з вузького проходу, пробитого крізь лід до підніжжя базальтових урвищ. Астроном прив’язав кінець шнура до кільця люка і, перекинувши моток через плече, обережно спустився в темний отвір.
* * *
— Ні за які блага не залишуся тут сам, Стоноре. — Голос лікаря став хрипким від хвилювання. — Ні за які, розумієте?.. Якщо ви не повернетеся до смерку, я… я… з’їду з глузду.
У Фреда Лоу здригнулися кутики губ. Він насилу стримував обурення.
Стонор розгублено розвів руками.
— Тоді тобі доведеться йти зі мною, Рисе. Може, так навіть буде краще. Там може знадобитися твоя допомога. А Фред залишиться у Великій кабіні.
Фред Лоу гуркнув кулаком по столу. Жалібно дзвякнули склянки. Заметушилися стрілки лічильників.
— Це не зимівля, а притулок для безмозких боягузів! — гаркнув розлючений метеоролог. — Чому ти просиш, а не розпоряджаєшся, Ральфе? Кого ти хочеш узяти з собою? Він не отямився з учорашнього вечора і впаде на півдорозі. Не хотів би я бути поряд з вами у разі реальної небезпеки.
— Ти не кричи, а порадь, що робити, Фреде, — тихо сказав Стонор.
— Наче ти сам не знаєш! Забираємо вантаж — і повний уперед. А ти, — метеоролог підніс кулак до самого носа лікаря, — якщо заїкнешся ще про своє боягузтво, ходитимеш забинтований до кінця зимівлі. Ясно?
Лікар перелякано відсахнувся.
— Задрай вхідний люк і не важся відчиняти його, що б тобі не приверзлося. Затямив? І не відходь від передавача. За годину викличемо по радіо Велику кабіну. Ходімо, Стоноре!
У дверях Лоу озирнувся на лікаря, вказав на стінну шафу, клацнув себе великим пальцем по коміру і потряс головою.
… Ще здалека Стонор і Лоу розгледіли довгу постать Рассела. Астроном бродив по глибокому снігу біля крижаного купола, відтак зник в ущелині. Коли Лоу і Стонор наблизилися, він вийшов їм назустріч.
— Як справи, Джеку? — крикнув Стонор, звільняючись від лиж.
— Генріх тут.
— А Латікайнен?
— Його немає.
— І що каже Генріх?
— Нічого. Він непритомний.
Лоу тихенько свиснув.
Усі троє поспішно пройшли у Крижану печеру.
Тіло поляка лежало поверх спального мішка. Квадратне, зрите глибокими зморшками обличчя здавалося скам’янілим. Очі були заплющені, зуби зціплені, під нігтями проступила синява.
— Він живий, — сказав Рассел у відповідь на переляканий погляд Стонора, — але я не зміг привести його до тями.
Лоу нахилився над Ковальським, помацав пульс, похитав рудою головою.
— Кепсько мати кретина замість лікаря.
— Та все ж від нього тут було б більше користі, ніж від усіх нас, разом узятих, — відзначив Стонор.
По тілу поляка пробігла ледь помітна дрож. Лоу простягнув руку, хотів торкнутися його чола, але від волосся Ковальського з тріском ударили синюваті іскри. Лоу поспішно відсмикнув руку.
Стонор, Лоу і Рассел перезирнулися.
— Це схоже на ураження струмом, — пробурмотів Лоу. — Його тіло наелектризоване.
— В усякому разі, це не радіоактивність, — сказав Стонор, підносячи до нерухомого тіла поляка індикатор. — Бачите, стрілка не відхилилася.
