Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

Дорбатай не зрозумів його слів, тому Артем додав:

— Зараз я тобі поясню все. Варкан! Егей, Варкан!

Варкан штовхнув коня і за мить опинився коло свого друга. Артем продовжував:

— Дмитре Борисовичу, скажіть Варканові, хай він перекладе цьому шахраєві й усім скіфам те, що я сказав.

Варкан уважно слухав те, що говорив йому археолог. А ще за хвилину голос його лунав гучно, перекладаючи почуте. Гомін знявся над степом. Натовп захвилювався. Обличчя Дорбатая похмурніло. Але тепер у нього не лишалося шляхів для відступу. Весь натовп ждав його відповіді, весь натовп дивився на нього. І ось віщун відповів. Хриплим, загрозливим голосом він прокричав щось.

— Він каже, що боги спалять вас, Артеме, — переклав археолог.

— Невже? От побачимо. Ану, починай. Хай вони спалюють мене!

Артем вільно й невимушено стояв перед Дорбатаєм. Старий віщун зрозумів, що сказав зайве. Тепер натовп ждав здійснення загрози віщуна. Кожна мить була на користь юнакові. Не випускаючи з рук священних чаші й ножа, Дорбатай почав свої закляття. Він вигукував їх з таким напруженням, що на шиї в нього понапинались жили; він переходив на зловісний шепіт, він вимахував руками, мов скликаючи всі сили природи на злочинця-юнака. Але той стояв спокійно й навіть посміхався.

Натовп, що був змовк, коли віщун почав свої закляття, тепер знов загомонів. І це був уже зовсім інший гомін. Артем почував, що настрій скіфів змінюється не на користь Дорбатаєві. Юнак вирішив використати цей слушний момент. Він сміливо виступив наперед і підійшов до самого віщуна, який люто вимахував чашею й ножем.

— Ну, не виходить? — запитав глузливо Артем. — Щось я не помічаю, щоб мене палило. Ану, геть звідси! Тепер моя черга!..

— Артеме! — тривожно гукнула Ліда.

Блискавичним рухом Дорбатай кинувся на юнака, піднісши свій ніж. Ще мить — і Артем упав би під ударом кам’яного ножа, що націлювався йому в груди. Але Дорбатай не вдарив юнака. Він відсахнувся назад, хоч Артем не зробив жодного руху. Уважна Діана стрибнула назустріч віщунові, її зуби клацнули біля самого його горла. Тепер Діана спинилася. Наїжена шерсть та вищирені зуби свідчили про те, що вона тільки жде наказу.

— Так он ти який? — мовив Артем. — Вогонь не бере мене, так ти вирішив зарізати? Не вийде, не вийде. Проте надійшла, кажу, моя черга. Дивись.

Спокійно Артем вийняв цигарку, закурив її. Настала тиша. Тисячі очей стежили за рухами Артема. Він відчував це і, не поспішаючи, затягнувся й випустив дим просто в обличчя Дорбатая, який мимоволі відступив.

— Що? Не подобається? Я тобі ще покажу. Варкан, перекладай йому, що зараз я зіб’ю його з ніг, навіть не доторкнувшись до нього. Навіть не підійду, а він не встоїть на ногах.

Варкан переклав, вислухавши перед тим Дмитра Борисовича. На обличчі Дорбатая з’явилась люта гримаса. Він виставив одну ногу наперед і став міцніше, всім своїм виглядом показуючи, що не боїться загрози юнака.

— Приготувався? Ну, чекай!

Артем вийняв з кишені якусь малесеньку річ і підніс її до рота, з якого стирчала запалена цигарка. За мить малесенька річ задиміла, зашипіла. Тоді Артем високо підняв її й жбурнув під ноги віщунові.

— Дивись, старий! Зараз узнаємо, чи втримаєшся ти на ногах!

Дорбатай ледве стримав себе, коли побачив біля своїх ніг цю загадкову річ, яка шипіла, від якої здіймався легенький димок. Але він розумів, що відступати зараз — означає втратити всю свою силу, весь свій вплив на натовп. І він залишився стояти, переступаючи з ноги на ногу.

— Зараз, зараз, — мовив Артем. — Тримайся, старий!

Ледве він скінчив, як під ногами Дорбатая щось гучно стрельнуло. Наче вогонь вистрибнув з-під землі біля ніг віщуна й підкинув його в повітря. І невідомо було, чи то старий віщун упав від вибуху, чи просто від переляку, побачивши вогонь та почувши грім. Але, неприродно й смішно махнувши руками, він підстрибнув і впав на спину, випустивши з рук чашу й ніж. Ось він перевернувся з спини на груди й залишився так лежати, наче боявся підвестися. Гробова тиша зайшла над степом. Скіфи боялися дихати, вони дивились на Артема як на щось остаточно незрозуміле й страшне.

Артем підійшов до чаші й ножа, підняв їх з землі, уважно оглянув. Жоден з помічників віщуна не насмілився перешкодити йому.

— Да, — сказав Артем, — непогані речі! Коли б мені пощастило знайти їх у нашій печері, я був би дуже радий. Ну, гаразд. Гей, ви, звільніть цих хлопців!

Не випускаючи з рук чаші й ножа, він підійшов до помічників віщуна, які й досі тримали двох зв’язаних рабів. Вони слухняно відійшли, скоряючись виразному жестові Артема. Але раби не наважувались ворухнутися. Вони божевільними очима дивилися на Артема, мов благаючи порятунку. Артем зрозумів: раби вважали його за такого самого віщуна, як Дорбатай, і думали, що він хоче вбити їх. Адже він тримав у руках священні речі.

— Та не бійтеся, друзі, — мовив Артем лагідно. — Цим ножем я робитиму зовсім не те, що ви думаєте. Ось!

Він хутко перерізав мотузки, якими були зв’язані раби.

— Можете йти до своїх. А хто вас зачепить, матиме діло зі мною!

Він злегка підштовхнув рабів. І враз вони кинулися бігти, не оглядаючись, шалено розмахуючи руками. Артем подивився їм услід і повернувся до Дорбатая:

— Ну, вставай, старий. Годі тобі лежати. Адже й підстав для цього немає. Один якийсь пістон біля нього вибухнув, а він удає, мов цілий снаряд влучив у нього… Вставай!

Дорбатай повільно підвівся. Обличчя його було забруднене, сиве волосся скуйовдилося.