Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

— Можливо, — знизав плечима геолог.

— А поки що нам залишається тільки старанно вивчати звичаї й побут скіфського племені, яке збереглося тут. Правда, Артеме?

Юнак тільки похитав головою: звичаї й побут скіфів — речі цікаві, але непогано було б подумати й про те, як повернутись на землю… Він почухав лоба й запитав:

— Іване Семеновичу, я одного не розумію. Гаразд, хай все буде по-вашому. І підземний простір, і все інше. Але звідки ж тут це освітлення? Адже це не сонце… і не електрика… і не місяць, цілком зрозуміло.

Геолог розвів руками:

— На жаль, це мені теж незрозуміло. Звісно, я можу зробити деякі припущення. Але всі такі припущення залишаються гадками. Ну, от, наприклад, чому б не пояснити це світло якимсь радіоактивним випромінюванням з стелі цього підземного простору?.. Воно й освітлює все. А нагадує денне світло, бо воно розсіяне, його джерела затінені хмарами. Створюється враження суцільних сутінків…

— Добре. А як-от настає вечір і ніч? — не вгавав Артем.

— Ви надто багато хочете від мене, Артеме. Адже я був тут не довше за вас, здається. Проте продовжимо моє припущення. Світіння радіоактивної речовини може мати певну періодичність. Можливо, що ця речовина випромінює світло лише тоді, коли поверхня землі в цьому районі перебуває під сонячним промінням. Заряджається, так би мовити. Ну, зовсім так, як добре відомі нам світні фарби. Попереджаю, я нічого не матиму проти, якщо вам пощастить відшукати інше, краще пояснення. Здається, часу в нас вистачить… Що, і ви, Лідо, хочете запитувати мене? Та що я, довідник вам, чи що? — напіврозсердився геолог. — Ну, гаразд, тільки щоб це було останнє. Слухаю.

— Я, Іване Семеновичу, про цей дивний колір рослинності… Як це може бути — трава й листя не зелені, а жовтувато-рожеві? Чому це?..

— Добре. Зараз знайду пояснення і цьому. Від чого залежить зелений колір на землі? Від хлорофілу. Що таке хлорофіл? Зелена фарбуюча речовина, що поглинає світлову енергію сонця й перетворює цю енергію на хімічну, без чого не могли б існувати рослини. Так?

— Безумовно!

— Це все — під сонячним світлом. Тут сонця немає. Що ж робили б усі рослини? Загинули б? Ні, природа завжди пристосується. І тутешні рослини пристосувалися теж. Вони використовують енергію підземного світла. Мабуть, саме тому на зміну звичайному хлорофілові, який не може утворюватися тут, рослини поступово виробили нову, іншу фарбуючу речовину з такими чи подібними властивостями. Вона вже не зелена, а жовтувато-рожева, пристосована не до яскравого сонячного світла, а до м’якої сутінкової підземної радіації. Життя пристосувалося до нових умов… Це все, що я можу сказати. І додаю: досить наукових припущень. Нам треба подумати ще про Дорбатая.

Іван Семенович кашлянув, вийняв свою люльку, натоптав її тютюном, закурив. У непевному світлі вогника химерно вирисувалось його обличчя. Він заговорив повільно, мов зважуючи кожне слово:

— Звісно, наш шлях лежить не в сторону Дорбатая і його віщунів. І не в сторону самого Сколота, бо він сам по собі мало чим відрізняється від свого брата Дорбатая. Обидва вони хочуть використати нас в своїх інтересах. Наш шлях — до трудящих скіфів, обдурених віщуном, до пригноблених рабів. Ось з ким ми можемо й повинні порозуміватися. Хіба ми не радянські люди? Хіба може в нас бути інший шлях?

— Ні, — одностайно вихопилося в товаришів.

— Здається мені, що нам треба добре придивитись до Варкана. Він сказав нам поки що далеко не все, що міг сказати. Але я думаю, що він і його товариші, такі самі молоді скіфи, мисливці і воїни незнатного походження, стануть нам у пригоді. А всі вони — в дружині Сколота. Значить, нам тимчасово доведеться триматися ближче до цієї дружини, а, виходить, і до Сколота…

— Маневр, Іване Семеновичу? — посміхнувся весело Артем.

— Що ж, в нашому складному становищі досягти чогось можна лише хитрим маневром, — погодився геолог. — Але Дорбатая ми переможемо. Старий шахрай зробив помилку: він відкрив нам свої карти. Ми знаємо, на яких козирях він вирішив грати. Добре! Використаємо це. Все залежить від того, товариші, наскільки успішно нам пощастить здійснити завтра те, що я задумав. Зокрема, Артемові. А задумав я ось що…

У темряві спалахувала коротенька люлька Івана Семеновича. Товариші слухали його, не пропускаючи жодного слова. Дмитро Борисович пощипував борідку й іноді нервово потирав руки… Ліда обхопила коліна руками, поклала на них голову й невідривно слухала. Артем аж підстрибував від захвату. План Івана Семеновича подобався йому надзвичайно. Юнак не мав жодного сумніву щодо його успішного здійснення. Він дивився на геолога майже закохано.

І ще одна пара очей дивилася на Івана Семеновича з абсолютною готовністю виконати перше-ліпше його доручення. Ці очі були напівзаплющені, вони дивилися навіть лінькувато, в їх глибині ледве помітно відбивався вогник люльки. Але вони бачили все. І якщо Діана й не розуміла того, що говорив Іван Семенович, то вона, напевне, добре відчувала тривожність цієї дивної, сповненої небезпеки ночі, за якою наближався не менш турботний ранок.

Артемові снився табір. Хлопці й дівчата розійшлися хто куди, і барабанщик скликає їх. Гуркітні звуки барабана лунають над табором, вони скликають усіх, усіх. Але ніхто щось не збирається. Вдруге, втретє лунає барабан. Він звучить настирливо, він дратує Артема. І ось звуки барабана ближчають, наче барабанщик шукає саме його, хоче розбудити цими пронизливими звуками. Артем розплющив очі.

Звуки барабана все ще лунали. Але Артем тепер зрозумів, що це був не звичайний барабан. Це — щось інше. Ніби барабан і