Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

Четверо вчених їхали на конях, подарованих їм Сколотом. Варкан сам привів їх і навіть розподілив між товаришами. Найдужчого вороного коня з пишним хвостом одержав під загальні оплески Іван Семенович. Артем був цілком задоволений своїм гнідим тонконогим конем. Дмитро Борисович і Ліда одержали двох спокійних кобил, причому археолог трохи стурбовано спитав Варкана:

— Оця не підведе мене? Вона справді спокійна? Бо я не хотів би сваритися з нею…

Тільки коли Варкан ствердив, що кобила — одна з найспокійніших в усьому великому табуні Сколота, — археолог наважився сісти на неї.

З великою цікавістю оглядали товариші скіфське становимще. Вони бачили високі й пишні намети знатних скіфів, які й самі сиділи біля них, оточені служниками й рабами. Бачили намети звичайних мисливців, які жили з того, що пощастить їм вполювати в лісі, вимінюючи потім шкіри звірів на їжу в знатних скіфів, що мали великі табуни коней. Бачили намети, в яких товпились раби, ті самі люди, що про них розповідав Варкан. Проте хіба не такими самими фактичними рабами були й усі трудящі скіфи, цілком залежні від багатіїв? Адже вони не мали майже ніякого майна, крім намету та злиденного хатнього начиння. Ціле їх життя, їхня праця — були для багатіїв, для знатних скіфів, яким вони пасли худобу, для яких полювали… В цьому науковці теж швидко пересвідчилися, оглядаючи становимще.

Лише дехто з молоді, хто відзначився одвагою та мужністю, завойовував собі відмінне життя. То були дружинники Сколота, та частина дружини, яка складалася з молодих вихідців з трудящої маси. Родинно зв’язані з бідними скіфами, вони не втрачали тих зв’язків і перебуваючи в дружині. Вони не любили знатних скіфів, пихатих і гордовитих, — це було помітно зразу по поведінці Варкана та його друзів. Становище в дружині давало їм можливість триматися дещо незалежно. Проте знатні скіфи відплачували їм такою самою нелюбов’ю, ставились до них навіть презирливо, бо деякі з молодих дружинників навіть поріднилися з нащадками грецьких полонених.

Дійшовши цього висновку, Артем знов згадав відповідь Варкана на його запитання, поставлене в наметі тієї пам’ятної ночі. Чому Варкан уникав ясної відповіді?.. Обов’язково треба буде допитатися в нього!.. Тільки, очевидно, не тепер.

Очі археолога палали, і Варкан ледве встигав відповідати на запитання Дмитра Борисовича, який збуджено пояснював:

— Дуже цікаво, дуже. Бачите, Артеме, в них, у цих скіфів, зберігся цілком той лад, що його описував іще Геродот. Стародавній грецький історик писав, що скіфи складаються з різних племен, причому ті племена неоднаково розвинені, отже, відрізняються громадським ладом і звичаями. Деякі племена перебувають в стадії кочівників, інші стали хліборобами. От ми з вами тепер знаходимось у племені кочівників — мисливців і воїнів. Варкан каже, що неподалік живе підлегле відгалуження цього племені, що займається хліборобством та примушене обмінюватися з племенем Варкана своїми виробами. Надзвичайно! От встигнути б усе побачити, все вивчити!..

Становимще розгорталося перед товаришами, як ціле містечко. Вздовж нього йшла одна велика головна вулиця, вірніше, широкий шлях, який потім повертав і йшов поруч лісу.

Переважна більшість наметів і великих возів стояла геть далі від того шляху. І там уже не було ніяких вулиць. Гострі конуси наметів підносились і праворуч, і ліворуч; подекуди між ними залишалися тільки вузькі проходи. Подекуди окремі намети стояли мов серед невеличкого майдану. Здебільшого це були намети знатних скіфів, старшин.

Ці намети стояли не просто на землі, а на возах, подібних до величезних барок, поставлених на масивні громіздкі колеса. Тільки невеличкі намети бідних скіфів з грубої прядивної тканини стояли на землі. Таких було найбільше, але вони тісно тулилися один до одного. Зовсім окремо стояли великі намети з повсті червоного кольору. Вони належали найбагатшим скіфам. Навколо них, на певній віддалі, звичайно стояло багато маленьких наметів і возів, де жили родичі знатного скіфа, його служники й раби.

Окремі намети були ще й оздоблені різними прикрасами. Кольорові стрічки маяли біля входів та на верхівках наметів. Металічні бляхи нашиті були на повсть. Дрібний і великий посуд різної форми висів на стовпах. Чим багатший був власник намету, тим коштовніший був посуд.

І ще одна дивна прикраса біля намету привернула увагу Артема.

Це були два стовпи, між якими протягнений був шкіряний мотузок. А на ньому гойдалися на вітрі малесенькі різнокольорові шкірки — чорні, біляві, руді. Наче то сушилися хутра якихось маленьких звірів. Що воно за звірі?

Артем повернув коня, щоб краще роздивитися. Варкан одразу наблизився до нього, готовий допомогти. Забувши про те, що Варкан не розуміє його, Артем запитав, показуючи рукою:

— Що то за дивні хутра висять? Що за тваринки?

Варкан простежив за його поглядом, усміхнувся і вказав на вуздечку свого коня. Здивований Артем побачив на ній такі самі шкірки.

— Ці самі, Варкан, ці самі, — ствердив він. — Що це таке?

Розумний скіф не вимагав перекладу. Він підніс руку до своєї голови, швидко обвів рукою навколо верхньої її частини і немовби щось зірвав з неї. Артем дивився на нього, не розуміючи цих жестів. Варкан повторив своє пояснення вже на голові Артема. Він навіть легенько сіпнув його за волосся і знов показав на зморшкуваті шкірки на поясі. На обличчі його грала широка посмішка.

Артем почав догадуватись. Невже?.. Він подивився на Варкана, на шкірки. Потім покликав Дмитра Борисовича.

— Що таке? — відгукнувся археолог.

— Я не знаю, чи правильно я зрозумів Варкана, Дмитре Борисовичу. Мене зацікавили ці шкірки. А він так пояснює, ніби це скальпи. Чи може таке бути?

— Не лише може, а так воно й є. Тільки, звісно, для Варкана це не скальпи, бо це слово латинське. Для скіфа — це шкіра з голови його