Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

Геолог наблизився до горна і взяв у руки один з холодних брусків металу. З хвилину він мовчки розглядав його, повертаючи в руках. Потім, не дивлячись на коваля, який поклав молот на ковадло і роздивлявся на дивного відвідувача, Іван Семенович так само мовчки поклав брусок на місце й повернувся до свого коня. Товариші запитливо дивилися на нього: Іван Семенович скочив на коня, взяв у руки поводи. Серйозно глянув на супутників і сказав:

— Я згадую наші розмови про печеру і можливості використати скіфські пам’ятки для визначення, чи була в Гострому бугрі руда. Так от, Дмитре Борисовичу, оті бруски, що лежать коло ковадла, — справжня бронза. Цікаво було б узнати, де беруть мідну руду скіфи? Якщо десь поблизу, то…

— Зараз, зараз! — Археолог звернувся до Варкана з запитанням. Потім збуджено заговорив: — Так і є! Скіфи самі видобувають цю руду. Зовсім, каже Варкан, недалеко звідси. Він пропонує, якщо ми хочемо, поїхати туди.

— З великою охотою, — погодився геолог, запрошуючи рукою скіфа показувати дорогу.

Варкан круто повернув свого коня вбік, пригнувся до його шиї і помчав. Товариші ледве встигали за ним.

Вони мчали між наметами й возами через усе становимще. Варкан, мабуть, стомився, ждучи весь час перед тим своїх супутників, що частенько спинялися й розглядали вози, намети тощо. Тепер він вирішив трохи розважитися швидкою їздою.

Пригнувшись до шиї коня, він мчав. Іван Семенович з насолодою попустив поводи: його кінь не хотів і сам відставати від Варканового, він зразу перейшов на галоп. Так само зробили й інші коні. Артемові було трохи страшнувато, але визнати це перед товаришами він соромився. Ліда закусила губу, міцно тримала поводи, але не спиняла свою кобилу.

І всі вони лише через кілька хвилин згадали про Дмитра Борисовича. Де він? Археолог зник!

Вони давно вже виїхали з становимща і тепер мчали степом. Широкими грудьми коні розгортали високу жовто-рожеву траву. Де ж Дмитро Борисович? Як це він загубився?..

— Варкан! Варкан! — голосно гукнув Артем.

Скіф спинив коня. Він озирнувся, показуючи своє енергійне, веселе обличчя й важко дихаючи після швидкої їзди.

— Дмитра Борисовича загубили! — вигукнув Артем.

— Справді, де він? — озирнувся й Іван Семенович.

— Дмитре Борисовичу! Дмитре Борисовичу! Егей!

Звідкись здалека долинула ледве чутна відповідь:

— Я тут…

— Рушайте сюди!

Вдивляючись туди, звідки долинав голос Дмитра Борисовича, Артем бачив лише, як гойдалася висока густа рожева трава.

— Під’їжджайте до мене!.. — гукнув археолог.

Іван Семенович дозволив кивком голови — і Артем поскакав назад. Що там трапилось з Дмитром Борисовичем?

Перше, що Артем помітив серед густої трави, була голова кобили археолога. Вона піднялася на мить з трави, озираючись, і знов сховалася: в цій рожевій траві легко могла сховатися навіть коняка. А ось і сам Дмитро Борисович! Обличчя його сердите, в голосі чути роздратовання.

— Ця проклята коняка зовсім не така спокійна, як ви запевняли мене. Я спиняв її, щоб не скакати так шалено, а вона погнала за вами, як вітер. Я спиняв її, благав, тягнув за поводи щосили… ногами стискував її боки, кричав, щоб спинилася. Де там! Клята тварина мчала степом, намагаючися скинути мене…

— Та це вона просто йшла галопом…

— Мовчіть, кажу! Галоп я знаю, бачив. Це коли кінь скаче і людина ритмічно підстрибує разом з ним. А тут хіба можна було ритмічно підстрибувати, коли ця потвора весь час намагалася скинути мене?..

Артем аж заходився сміхом.

— Нарешті я вхопився руками просто за її шию. Я випустив поводи, загубив попону, що править тут за сідло… Нічого, до речі, смішного тут нема, Артеме!

— Я… я слухаю, Дмитре… Дмитре Борисовичу.

— І от, коли я тримався руками за шию, я спробував ще раз вплинути на цю скажену тварину, — гнівно зиркнув на спокійну кобилу археолог. Кобила смирно паслася, соковита степова трава хрумтіла в неї на зубах. — Я просто у вухо їй крикнув: «Стій, чортяко!» І що б ви думали, вона зробила?

— Спинилася?

— Звідки ви знаєте? — підозріло запитав археолог. — Ну да, спинилася. Тільки спочатку скинула мене з себе… Ось що… То чого ви регочете? Нічого смішного немає…

Нарешті Артем угамувався. Намагаючись бути зовсім спокійним, він запитав:

— А чому ж ви не хотіли їхати до нас тепер, коли ми кликали?

Археолог сердито глянув на нього поверх окулярів.

— Ви думаєте, так легко умовити цю тварину, щоб вона дозволила знов сісти на себе? Вона й слухати не хоче. Я до неї, а вона від мене.

— А ви б її за поводи взяли.

— Спробуйте самі зробити це. В неї спереду, між іншим, зуби є. А ззаду — копита. А збоку нема за що вчепитися…

Артем відчував, що на нього накочується новий напад сміху. Це остаточно образило б археолога. Тому він мовчки зіскочив з свого коня, підійшов до кобили Дмитра Борисовича, взяв її за поводи й підвів до археолога:

— Сідайте, Дмитре Борисовичу!

Археолог підозріло дивився на юнака: надто безстрашно він діяв! Але їх уже гукали, треба було поспішати. Дмитро Борисович видряпався на кобилу. Артем стрибнув на свого коня. Через хвилину вони вже під’їхали до товаришів. Кількома словами Артем розповів причину затримки, і група вирушила далі. Тепер їхали повільно, і Дмитро Борисович незабаром повеселішав. Він навіть знов почав перекладати те,