Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
Дмитро Борисович ще лежав на своїй повстині, обіперши голову на руки й прислухаючись. Іван Семенович походжав по намету, заклавши руки за спину. Обличчя його було нахмурене. А Ліда? Ліда ще спокійно спала.
— Доброго ранку, Артеме, — спинився біля нього геолог. — Як спали? Як настрій? Час уже готуватися.
Артем схопився. Він схилився до сумок, принесених ще до світанку Варканом. Тим часом прокинулася й Ліда. Вона розгублено дивилась на товаришів, на Діану, що збентежено ходила попід стінками намету. Ранкове світло лилось крізь круглий отвір угорі.
— Так усе це не сон? — нарешті сказала дівчина. — А я сподівалася прокинутися вдома!..
— Зовсім не сон, Лідо, — озвався Артем. — Уставай, мабуть, скоро підемо.
— Так, так, готується невеличка вистава, — посміхнувся й Іван Семенович. — Нічого, Лідо, не турбуйтеся, ми легко не здамося!
Повсть широко відкинулася. Озброєні кинджалами скіфи, помічники віщуна, підтримували її. Ще два помічники увійшли в намет і спинилися біля входу. Оглядаючись на Діану, в намет прослизнув учорашній чорнявий перекладач. Уклонившись, він зразу почав:
— Чужинці мусять вийти з намету. Мусять іти на відправу. Якщо вони відмовляються йти самі, їх…
— Ніхто не відмовляється. Ми готові, — перебив його археолог.
Чорнявий уклонився ще раз. Очевидно, він теж трохи побоювався дивних чужинців, бо одступив убік і притулився до стінки намету, але гострі очі його стежили за полоненими. Далі він знов сказав:
— Славетний Дорбатай доручив мені нагадати чужинцям про його пропозиції. Славетний Дорбатай говорить, що…
— Нам не цікаво знати, що говорить Дорбатай, — відповів Дмитро Борисович. — Учора ми відповіли віщунові все, що треба було. Пішли!
Приглушений гомін зустрів товаришів зовні. Великий загін вершників ждав їх. А позаду виднілися сотні піших скіфів, що дивились на полонених здаля, не насмілюючись наблизитися. Десяток помічників віщуна з кривими ножами в руках оточив чужинців. Навколо них зімкнувся загін вершників — і процесія вирушила. Куди?
— А Дорбатая не видно, — зауважив Артем.
— Він надто поважна особа, щоб іти разом з нами, — пояснила Ліда.
— Ще побачимо, побачимо його, — задумливо мовив археолог.
Знов залунали барабани й бубни. Тепер Іван Семенович бачив музикантів. Один з вершників тримав у руках великий тимпан, що нагадував бубон, і бив у нього. Другий бив у барабан. А ще троє тримали білі довгасті дудки й свистали в них. Дудки були кістяні.
Дмитро Борисович дивився й собі на скіфських музикантів. Він торкнувся плеча Івана Семеновича:
— Нічого собі дудочки, га? — тихо сказав він. — І дивно подумати, що на цих самих дудках колись хтось ходив чи бігав…
— Не розумію.
— Дуже просто. Я хочу звернути вашу увагу на матеріал, з якого зроблено оці дудки…
— Ну?
— Гомілкові кістки людини, Іване Семеновичу!
— Ви певні?
— Цілком. Адже наявність таких інструментів у скіфів давно вже була встановлена наукою. Точилися лише суперечки про спосіб використання цих кісток. А тепер ми можемо в цьому пересвідчитись.
Справді, сумніву не могло бути — характерні вигини гомілкової кістки… та й розмір саме такий…
— Шлях закінчився, Іване Семеновичу, — мовив раптом Артем. — Мабуть, ми вийшли в степ. Бач, яка трава!
Коло вершників помітно розсунулось. Можливо, це було випадком, можливо, цьому причиною була Діана, що перебігала то направо, то наліво. І щоразу вершники відступали, натискуючи на сусідів, щоб бути далі від бульдога.
Здаля пролунали ще тимпани. Це був сигнал, бо передні лави вершників швидко помчали в степ. Тепер відкрився краєвид.
Так, процесія вийшла в степ, дивний жовтувато-рожевий степ. Рівне, широке міжгір’я, обрамлене праворуч великим, неприродно рожевим лісом, за яким десь далеко височіли круті урвища гір. Верхівки тих гір ховалися в сірих хмарах. Але гори підносились не лише за лісом, вони оточували весь степ, всю місцевість. Артем згадав нічну розмову. Гори ці були стінами велетенського підземного простору… цікаво було б узнати від скіфів, чи сходив хто-небудь з них на ці гори?
Процесія посувалась рівним степом. Тільки в одному місці, саме там, куди помчали вершники, виднівся похилий горбок з чудною спорудою на ньому. Це не був храм, не був дім або навіть намет. Ніби це була просто чорна купа, що мала форму грубої піраміди. А круг неї, на всіх схилах горбка, були люди. Вершники, піші, чоловіки, жінки, навіть діти — мабуть, усе чисто населення скіфського становимща зібралось тут. Гостре око Артема помітило осторонь юрбу рабів. А зовсім близько від чорної піраміди сидів на коні сам Сколот у своєму бронзовому шоломі, з почтом…
Ліда схопила Артема за руку. В голосі її відчулася тривога.
— От стоїть Дорбатай! І недалеко від нього той противний Гартак!
— Не хвилюйся, все буде гаразд, — озвався бадьоро Артем. Але й сам він відчував неспокій. Хтозна, як пощастить їм сьогодні…
Процесія наближалась до чорної піраміди. Це була велетенська купа сухого хмизу — урочистий жертовник скіфів. Щодо цього Дмитро Борисович не мав сумніву. Він добре бачив навіть вузьку драбинку, що вела вгору, до верхівки великої купи хмизу. А там, на самій верхівці, стирчав великий старий почорнілий меч. Він був закріплений у хмизі держаком і стирчав лезом…
Коло драбинки стояв Дорбатай у червоному плащі з золотими бляшками, його холодні, ворожі очі
