Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
Сколот був серед свого почту, оточений дружиною. Він теж не був таким спокійним, як учора. Мабуть, він побоювався, що Дорбатай до кінця використає своє становище владаря дивних полонених, не погодиться віддати їх йому, Сколотові. А в спритних руках старого віщуна полонені чаклуни могли стати небезпечною для нього зброєю…
І ще одна людина не могла приховати неспокою. Це був Варкан. Артем зразу розшукав його мужню постать серед дружини Сколота, яка помітно розділялася на воїнів, одягнених дуже пишно, і значно скромніших, в одязі яких майже не було коштовних оздоб. Варкан був серед другої групи. Але з першого погляду було помітно, що серед цієї групи неродовитих воїнів Варкан посідає якесь центральне місце. Чому? Хіба не всі воїни в дружині були рівні? На це питання поки що не було відповіді.
Недалеко від Дорбатая, між помічниками віщуна й дружиною Сколота, на багато прибраних конях сиділи знатні старі скіфи, пихаті й гордовиті. Тримались вони дуже незалежно. Вони дивилися на чужинців неприховано вороже.
А нижче, на схилах пагорка, гомоніли піші скіфи. Там не видно було оздоб на одязі, око не спинялося на комусь одному. Безладна юрба товпилася й нижче, біля підніжжя пагорка.
В ній змішалися й скіфи, і раби, які не мали права підійматися вище.
Ліда час від часу поглядала на Гартака, який сьогодні, на знак свого високого походження, теж сидів на пишно вбраному коні. На Гартаку був теж бронзовий шолом, при поясі в нього висів меч. Але все це виглядало штучно й смішно. Здавалося, важкий меч ще більш скривлював його немічну постать, бронзовий шолом примушував схиляти голову. Та й на коні Гартак сидів криво, боком.
Товариші стояли майже зовсім вільно. Біля них лишились тільки помічники віщуна. Та ще неподалік четверо дужих помічників тримали двох рабів із зв’язаними руками. Артем згадав ще раз загрози Дорбатая: «Відправа… жертви…» Мабуть, і ці нещасні мають стати такими самими жертвами! Він рішуче повернувся до Івана Семеновича:
— А що, коли він починатиме з них?
Старий віщун підніс руки вгору. Разом з ним піднесли руки всі молоді віщуни, його помічники. Високим, рипучим голосом Дорбатай заспівав. Він уклонявся купі хмизу, уклонявся великому почорнілому мечу на ній, він простягав до нього руки й розводив ними в повітрі. Так само робили його помічники. І раптом мелодія пісні змінилася. Всі змовкли, крім Дорбатая, що проспівав кілька фраз один. Потім він знов змахнув руками, і пісню підхопили всі віщуни. Дмитро Борисович нахилився до геолога:
— Ці кілька речень, Іване Семеновичу, він проспівав мішаною мовою, в якій було чимало грецьких слів. Я зрозумів зміст.
— Цікаво…
— Він сказав приблизно таке: «Ми принесемо вас у жертву богам, чужинці, якщо ви не скоритеся. Ще є час. Скажіть, що ви згодні. Інакше смерть чекає вас, смерть, яка на ваших очах забере спочатку рабів».
— І це все?
— Все.
— Боюся, що відповіді від нас він не діждеться. Проте тепер ми знаємо, що він хоче починати з рабів. Гаразд!
Пісня закінчилася. Дорбатай востаннє прокричав кілька слів. Він закликав, він збуджував скіфів. І у відповідь на цей заклик залунали вигуки, задзвеніла зброя, натяглися луки, засвистали в повітрі стріли.
Два помічники піднесли Дорбатаю велику золоту чашу і довгий кам’яний ніж з золотою рукояткою.
— Священні речі скіфських віщунів, — прошепотів Дмитро Борисович.
Дорбатай узяв чашу й ніж. Він підніс їх угору й голосно закричав. Дмитро Борисович переклав:
— Він сказав знов мішаною мовою: «Хай прихідці подивляться, що станеться з ними за кілька хвилин! Хай вони скоряться!»
Іван Семенович мовчки похитав головою.
Дорбатай опустив ніж лезом до землі. Це був сигнал. Помічники віщуна, що тримали зв’язаних рабів, потягнули їх до нього. Пролунав зляканий крик одного з рабів, що намагався опиратися. Знову з натовпу скіфів долинув збуджений гомін. Артем зблід. Він гукнув:
— Вони вб’ють їх, Іване Семеновичу! Це неможливо!
Брови геолога зсунулися. Він тримав Артема за плече:
— Зачекайте, Артеме. Зараз, зараз буде наша черга!
Помічники тягли рабів до Дорбатая. Старий віщун ждав, його погляд на мить спинився на чужинцях: перемога й загроза були в тому погляді. Раб уже не кричав. Він ніби втратив голос. Він тільки хрипів, закинувши голову назад. Збуджений гомін у натовпі внизу зростав. Чути було, як лементувала якась жінка. Іван Семенович легко підштовхнув Артема:
— Вперед, юначе! І хай з вами буде щастя!
Одним стрибком Артем опинився біля Дорбатая, що здригнувся і відступив на крок назад. Помічники віщуна не встигли затримати Артема, не встигли навіть ворухнутися, — настільки несподіваний був його вчинок. А тепер він стояв уже перед самим віщуном, поклавши руки на боки. Коло нього загрозливо вишкіряла зуби Діана.
Мертва тиша запанувала в степу. Все спинилося. Все ждало — що ж буде далі, що зробить старий віщун. Адже він відступив перед чужинцем!
Дорбатай збагнув, що, відступаючи, він утрачає свій авторитет. Він гукнув щось до помічників, показуючи кам’яним ножем на Артема. Але помічники не насмілювалися підійти до чужинця. Повторювалася вчорашня історія: віщун примушений був залишатися з сміливим юнаком сам-на-сам.
— Слухай, старий шахраю! — закричав Артем просто в обличчя віщунові. — Твоє царство скінчилося. Я викликаю тебе на змагання. Покажи, на що ти здатний. Взнаємо, хто з нас могутніший! Давай сюди перекладача!
