Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

— Безумовно!

— Це все.

За хвилину, коли Варкан тихо вислизнув з намету, піднявши повсть коло землі, Артем звернувся до геолога:

— Ви говорите про те, що ми перебуваємо в велетенській печері, Іване Семеновичу. Я не розумію… звідки ж тут скіфи?.. І потім, які це скіфи, коли вони вже тисячі років не існують взагалі…

Іван Семенович посміхнувся. Він обвів товаришів поглядом; хоч він і не бачив облич, але був певний, що всі дивляться на нього.

— Чи, може, нам все це сниться? — додала Ліда.

— Ні, не сниться, — відповів, нарешті, геолог. — Я думаю, що ми бачимо справжніх стародавніх скіфів, хоча, може… може, трохи законсервованих.

— Як ви сказали? Законсервованих? — запитали разом Ліда й Артем.

Це звучало дуже дивно. Законсервовані люди… коли це не жарт, то, принаймні, досить незрозуміло!

— Бачу, товариші, що ви встигли розучитися сміятись, — вів далі Іван Семенович. — Я думав, що ви хоч посміхнетесь, а ви, бачите, замість того — вражені. Ну, я поясню. Звісно, я не маю на увазі звичайні консерви. Я зовсім не хотів сказати, що хтось узяв і поклав скіфів у бляшанки, щоб зберегти. Ні, не так. Ви самі мали змогу пересвідчитись, що наші нові знайомі далеко не такі мирні… І все ж таки, вони — законсервовані!

— Іване Семеновичу, досить загадок, — озвався Дмитро Борисович.

— Гаразд. Говорю цілком ясно. Ми з вами спустилися під землю принаймні на триста метрів, поки нам перетяв дорогу той завал. Так?

— Не менш.

— Потім трапилось оте з газом. Через другий отвір ми потрапили до чудного лісу, звідки почалися наші пригоди серед скіфів. Вірно?

— Цілком!

— Ну, виходить, що той отвір був, так би мовити, вікном до дивного світу стародавніх скіфів. Де ж міститься цей світ? Очевидно, теж під землею, теж у велетенській печері. Власне, це навіть не можна назвати печерою. Ми маємо тут велетенський підземний простір, відрізаний з давніх-давен від земної поверхні.

— А як же скіфи?

— Був колись, дуже-дуже давно, такий період, коли цей підземний простір сполучався, очевидно, з поверхнею землі. Це моє припущення. Колись, знов-таки дуже давно, якесь плем’я скіфів, рятуючись від якоїсь небезпеки, потрапило до цього простору. І залишилося тут, бо вихід назад цьому племені загородив великий завал. Скіфи залишилися жити під землею. Вони законсервувалися, так би мовити, бо втратили будь-які зв’язки з зовнішнім світом, який впливав би на них. І тепер ми потрапили до цього племені. От все, що я можу сказати, товариші!

— Але, Іване Семенович, жодне плем’я скіфів, на якій би стадії розвитку воно не було, від кочівників до землеробів, ніколи не жило під землею, — зауважив Дмитро Борисович. — Скіфські племена — це були природжені степові мешканці. Історія просто не може уявити собі скіфське плем’я, відірване від його степових звичаїв. Ніколи жодне з скіфських племен не жило не тільки під землею, а навіть і не користалося ніякими печерами. Факт!

Іван Семенович спокійно вислухав заперечення археолога і відповів:

— Ви не так зрозуміли мене, Дмитре Борисовичу. Я зовсім не кажу, що якісь скіфські племена віддавали перевагу життю під землею. Ні, не про це мова. Я підкреслюю: одне з скіфських племен кочівників рятувалось тут від великої небезпеки, від дуже численного ворога, наприклад, ймовірно це?

— Погоджуюся.

— Добре. І цілком випадково це плем’я опинилося перед величезним отвором у землі. Скажіть, могло воно спробувати сховатися там від ворогів?

— Могло.

— Плем’я пройшло далі під землею, бо воно потрапила до велетенського підземного простору… до якого, між іншим, зовсім не треба було тоді діставатися нашим заплутаним шляхом. Ні, тоді, мабуть, цей шлях був дуже коротким, інакше скіфи-степовики не пішли б ним. Ну, а далі вже зрозуміло. Повторюю, завал відрізав їм шлях назад. І скіфи залишилися жити під землею. Вони зберегли всі звичаї, побут, лад, — що ми й бачимо.

Всі мовчали. Дійсно, це було єдине пояснення, хоч і досить фантастичне. Підземний простір, відрізаний від земної поверхні… велике плем’я скіфів, що зайшло сюди навіть із своїми рабами… і залишилося тут жити, бо не мало звідси виходу…

— Але яких же розмірів мусить бути цей підземний простір, що він справляє враження просто-таки країни? — запитав далі сам себе геолог. І тут-таки відповів: — Очевидно, він вимірюється десятками, якщо не сотнями кілометрів. Що ж, наука знає дещо подібне на землі. Правда, значно менші зразки, але… тепер ми маємо оце незрівнянне явище в земній корі.

— І ліси, і степи, і гори тут є, — зауважив Артем.

— Власне, то не гори. То — стіни, які замикають підземний простір. Адже так чи інакше цей простір можна уявити лише як велетенську печеру. Її стіни підносяться на десятки метрів. Вони здаються нам горами з крутими урвищами. Стелі печери не видно, бо вона закрита низькими хмарами, які, очевидно, тут ніколи не зникають. І життя в печері триває з віку в вік без змін, цілком ізольоване від загального земного життя, в своїх власних рамках.

— Іване Семеновичу! — вигукнув раптом Дмитро Борисович. — Я згадав! Ваша думка може бути цілком правильною! Я згадав одне місце з Геродота. Там говориться, що скіфи дуже бояться землетрусів, що вони вважали це за щось неймовірно страшне, бо землетруси траплялися в них дуже рідко. І мені здається, що цей страх міг бути викликаний саме такою подією. Що, не розумієте? Слухайте. Погодимось цілком з вашою думкою. Якесь плем’я зникло, залишившись жити під землею. Такий велетенський завал міг трапитися тільки внаслідок землетрусу. І от, решта племен,