Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

— Це вже про мене, Діаночко…

— Артеме, залиште! — сказав Іван Семенович суворо.

— Єсть, залишити! — скорився Артем.

Старий віщун мов не чув нічого. Аж коли чорнявий перекладач скінчив і низько вклонився йому, — він знов почав говорити.

— Славетний Дорбатай не хоче сваритися з чужинцями, не хоче робити їм лиха. Він бажає дати їм достойне заняття, бажає, щоб вони були його друзями. Ніхто не насмілиться торкнути їх. Він, Дорбатай, охоронятиме їх. Вони матимуть усе, що їм захочеться. Матимуть кращу худобу, кращих коней, краще збіжжя, кращий намет, скільки завгодно рабів. Для цього треба тільки виконувати те, що говоритиме їм славетний Дорбатай…

— Хм, чого ж він хоче від нас? Послухаємо, — мовив Іван Семенович.

— Якщо чужинці обіцяють славетному Дорбатаєві, що вони виконуватимуть його волю, жоден волос не впаде з їхньої голови. Вони житимуть, як вожді, і Дорбатай дасть їм усе. Бо Дорбатай могутній і всевладний…

У чорнявого перекладача аж очі засяяли — такими принадними здавалися йому обіцянки віщуна.

— Що ж потрібно від нас твоєму Дорбатаю? — спитав Дмитро Борисович.

Вперше за весь час старий віщун виявив, що він щось чує. Як тільки археолог вимовив його ім’я, Дорбатай хутко зиркнув у його бік. Щось подібне до ледве помітної усмішки з’явилось на його обличчі. Але це тривало тільки якусь невловиму мить. Так само спокійно й холодно віщун заговорив знов.

— Умови славетного Дорбатая такі. Чужинці сумлінно виконуватимуть його волю. Вони зобов’язуються не показувати жодного чуда народові без дозволу Дорбатая. І, навпаки, вони будуть допомагати чудесам Дорбатая під час його відправ. Вони будуть його помічниками. Дівчина ж, що мала велику честь сподобатися синові великого вождя Гартаку, одержить ще більше: вона стане четвертою, улюбленою дружиною наступника великого вождя…

— Що?

— Дружиною?

— Четвертою?

— Я?..

Ці чотири вигуки пролунали одночасно. Ліда — четверта дружина Гартака? Вона «одержить» це право?..

— Хтось з нас збожеволів, — запально вигукнув Артем. — Тільки чомусь я певний, що збожеволів саме Дорбатай. Скажіть йому, що в нас спочатку запитують дівчину, чи бажає вона вийти заміж за когось, а вже потім можуть обговорювати такі справи. А дозвіл взагалі нікому не потрібний. Ось що!

— Та хай він провалиться з своїм Гартаком! — гукнула обурена Ліда.

— Правильно, Лідо! — ствердив Артем. — Хай той Гартак зайде сюди, хай не ховається! Я сам особисто покажу йому, де раки зимують! Ти, старий шахраю, давай мені сюди твого Гартака. Я йому все чисто поясню!

Артем готовий був кинутися на Дорбатая. І лише суворе застереження Івана Семеновича стримало його. Проте він все ж таки закінчив:

— Я певний, що він десь тут ховається, твій Гартак. Скажи йому, щоб був обережніший. Бо я людина запальна… Чуєш?.. Е, а це хто?..

Край повстини, що закривала вхід, відхилився. Старий віщун хутко озирнувся. Чиясь постать шугнула в пітьмі. Ліда скоріше вгадала, ніж побачила: це була постать кривобокого Гартака!

— Це Гартак! — гукнула вона. — Він підслухував!

— То й краще, — сказав спокійно Іван Семенович. — Може, він зрозумів, як ми ставимось до пропозицій Дорбатая. Так от що, Дмитре Борисовичу. Скажіть нашим відвідувачам таке: ми не погоджуємось на ці пропозиції й відкидаємо їх. Ми не будемо виконувати волю Дорбатая, бо не хочемо разом з ним обдурювати народ. От і все. Правда, товариші?

— Правильно!

— Вірно!

— Інакше й не може бути!

Дорбатай уважно слухав, що переклав йому з численними поклонами чорнявий. Жоден м’яз не ворухнувся на його обличчі, немовби в цій відповіді не було нічого несподіваного для нього. Але, вислухавши переклад, він заговорив сам — і в його голосі відчувалось незадоволення.

— Старий, здається, сердиться, — поділився Артем своїми враженнями з Лідою. Вона лише нетерпляче знизала плечима.

— Славетний Дорбатай не сказав іще всього до кінця, — така була відповідь старого віщуна, двічі перекладена чорнявим греком і Дмитром Борисовичем. — Славетний Дорбатай додає: якщо чужинці не погодяться на його умови, вони будуть позбавлені життя завтра ж таки ранком. Завтра ранком відбудеться велика відправа з жертвами. Цими жертвами будуть чужинці. Хай вони вибирають: або почесті й багатство разом з славетним Дорбатаєм, або смерть завтра вранці.

— Знов-таки, перекладіть йому, що ми не боїмося загроз, — спокійно відповів Іван Семенович. — Нам немає про що говорити. Подивимося ще, чи пощастить йому завтра!..

Обличчя Дорбатая перекривилось від гніву. Чорнявий перекладач зігнувся вдвоє, побоюючись, що гнів віщуна впаде на нього. Але Дорбатай стримався. Він повернувся й вийшов з намету. Слідом за ним вийшов і скіф з каганцем. Перекладач вийшов останнім, обвівши полонених здивованим поглядом: їм пропонують такі вигоди, а вони відмовляються!..

Знов у наметі стало темно. З хвилину тривало мовчання. Потім Дмитро Борисович спитав трохи розгублено:

— Що ж воно буде далі, товариші?

— Докладно познайомимося з релігійними звичаями скіфів, — відповів Артем. — Це дуже інтересно. З археологічного погляду, я думаю.

— Артеме, я серйозно питаю. Мені здається, що умови для жартів у нас не дуже сприятливі, — з докором сказав археолог.

— Я думаю ось що, — втрутився Іван Семенович. — Ми ще встигнемо поговорити, товариші. А тим часом треба попросити Варкана, чи не зможе він приставити нам сюди до ранку наші сумки, які залишилися в наметі у Сколота.

— Варкан обіцяє це зробити, — відповів археолог, запитавши скіфа. — Сумки будуть тут до світанку.

— Гаразд. Але… зовсім забув. Попросіть ще Варкана, Дмитре