Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

— Я радив би вам насамперед дослухати, а вже потім робити висновки, — розсердився Дмитро Борисович. — Між іншим, коли ми будемо говорити в такий спосіб, то мені ніколи не пощастить розповісти вам усе, що я ледве зрозумів сам.

— Пробачте, Дмитре Борисовичу! Продовжуйте, прошу!

— Тут, я сказав, складна картина. Варкан розповів мені, що великі сутички між двома тутешніми владущими таборами виникали вже не раз. Оце ми бачили, як привели назад полонених рабів. Так це теж має свою історію. Справа в тому, що тут недавно повстали раби проти скіфських багатіїв та старшин. Повстання закінчилось нещасливо для рабів, бо багатії та старшини перемогли. Частина повсталих утекла. Тоді дружина Сколота наздогнала утікачів і повернула їх назад. Ну, ми й потрапили якраз на те повернення дружини з рабами…

— Так, — тихо сказав Іван Семенович. — До речі, що то за чоловік, який заспокоював полонених? Пам’ятаєте, той, якого ви тоді вперше зрозуміли?

— Пам’ятаю, аякже. Зараз спитаю.

Археолог знов звернувся до Варкана. Молодий скіф уважно вислухав його й весело посміхнувся, відповідаючи. Товаришам довелося почекати, бо цього разу відповідь Варкана була досить довгою. Але одне слово здалося Іванові Семеновичу знайомим.

— Зачекайте, — мовив він, — що це за слово? Здається, я чув його десь. Роніс… Роніс… хм…

— Це ім’я, Іване Семеновичу. Так звуть того чоловіка, що зацікавив вас. Але те, що розповів мені щойно Варкан, дуже цікаво.

— А саме?

— Це цікава й довга історія, відома мені як археологові почасти й без Варкана. Вона стосується взаємовідносин між численними скіфськими племенами та грецькими колоністами, які оселилися на узбережжі Чорного моря й заснували свої укріплені міста — Ольвію та інші. Ви ж чули про Ольвію?.. Так от, спочатку як звичайні мирні торговці, а потім як жорстокі експлуататори тубільного трудящого населення, грецькі колоністи вкрили своїми факторіями скіфські землі. Хитрі й підступні грецькі купці-багатії проникали все далі й далі на північ, вони підкоряли своєму торговельному впливові деякі скіфські племена, зокрема землеробські. Адже саме скіфський хліб ішов тоді великими партіями в Грецію. Поступово грецькі купці стали хазяями в країні. Вони широко запроваджували рабство, перетворювали скіфів на рабів…

— Мало того, що прийшли на чужі землі, так ще й рабами робили тубільців! — вихопилося в Артема.

— А звісно. Що ж, вільні скіфські племена, особливо кочівники, відступали на північ і билися з греками. Це було нелегко, бійки закінчувалися з різним успіхом. Найчастіше грецьке військо забирало знов і знов чимало скіфів у полон і перетворювало їх на рабів. Скіфи і собі теж нападали на грецькі колонії. Варкан говорить, що його плем’я колись робило такі наскоки. Але найчастіше ці наскоки не мали великого успіху, бо греки побудували міцні укріплення, які було дуже важко взяти приступом. Чимало скіфів було вбито, велику кількість їх греки забирали в полон, продавали на ринку і перетворювали на рабів у своїх колоніях. Але іноді, в окремих випадках, і скіфам щастило брати в полон греків. Звісно, як стукне, так і гукне: скіфи теж перетворювали тоді полонених греків на своїх рабів, тільки не продавали їх і не купували. Та й траплялися такі випадки дуже рідко. А втім, саме так було, — каже Варкан, — з його племенем. Колись дуже давно йому пощастило взяти в полон греків, вони так і залишилися з скіфами, мало чим відрізняючись від звичайних рабів. Все це було дуже давно, і згадки про той час залишилися тільки в легендах, — каже Варкан. — Хоч, між нами кажучи, все це відповідає історичній дійсності, товариші, проте я хочу розповідати те, що говорив Варкан. Він каже, що з того самого далекого часу його плем’я загубило з невідомих причин шлях до греків — і більше ніколи не бачило їх, не воювало з ними…

— Цілком зрозуміло, якщо згадати про те, де перебуває це плем’я, — зазначив Іван Семенович. — Але які то були причини?..

— Не знаю. Так от, греків вони більш не бачили, а грецькі раби в племені залишилися. Довгий час греки-полонені жили серед скіфів. Багато з них поріднилися з скіфами. Греки перебрали в скіфів деякі звичаї, а замість них передали скіфам дещо з свого побуту. Історичний взаємовплив, так би мовити, — усміхнувся Дмитро Борисович. — Проте нащадки полонених греків зберегли в якійсь мірі свою мову й деякі ознаки в одязі. Взаємини між скіфами й нащадками колись полонених греків залишалися добрими. Так було, доки почав діяти Дорбатай…

— Знов старий шахрай! — вигукнув Артем.

— Так, Дорбатай змінив становище. Він весь час намагався збільшити свій вплив на скіфів. І от, спритно використовуючи релігійні забобони, Дорбатай зумів збудити в скіфів ненависть до греків. Звісно, в цьому Дорбатаєві допомагали не тільки його підручні віщуни, а й знатні старшини, скіфи-багатії, які зацікавлені були в тому, щоб якнайбільше визискувати трудящих. Та й Сколот не мав нічого проти. А скіфська маса, народ — засліплені Дорбатаєм та його помічниками. Хоч, зрозуміло, прості скіфи й не мають від усього цього ніякої користі, але вони бояться богів. А Дорбатай весь час нагадує скіфам, що греки назавжди прокляті богами, і весь час нацьковує скіфів на греків. От яка хитра робота!

— От тобі и симпатичний Сколот! — з серцем вихопилося в Артема. — Зовні симпатичний, а всередині такий самий, як і Дорбатай!..

— А ви що ж, хотіли, щоб він був другом рабів? — посміхнувся Іван Семенович. — Адже він рідний брат Дорбатая… не лише по народженню, а й за іншими ознаками…

— Але як же самі раби миряться з цим? — не міг заспокоїтись Артем. — Та я б на їх місці…

— Вони не миряться, Артеме. Я вже казав вам, що недавно вони повстали. Але… ви ж знаєте, що з того вийшло…

— А чому трудящі скіфи піддаються Дорбатаєві, а не допоможуть рабам? Хіба в них